§ 3. Українська мова — державна     Мова і держава. Кожна сучасна держава в процесі свого становлення й розвитку так чи інакше стикалася з мовним питанням. І, як правило, рано чи пізно надавала перевагу єдиній державній, інакше кажучи офіційній, мові. Ця необхідність випливає із самої природи держави, з її суті й призначення. Адже держава, принаймні сучасна цивілізована, покликана не тільки забезпечувати захист населення певної території від зовнішніх посягань і підтримувати внутрішній порядок у країні. Вона — і це, можливо, її найважливіша функція — з конгломерату людей, попри всі їхні, часом навіть протилежні особисті, групові, класові, етнічні інтереси, врешті-решт творить єдине суспільство, злагоджений діючий організм, здатний цілеспрямовано сконцентровувати свої фізичні й духовні ресурси і, отже, саморозвиватися, самореалізовуватися.     Найважливішу роль у консолідації суспільства відіграє мова. Як переконує світовий досвід, насамперед мова завжди лежала й лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту. "Найпримітивніші за своїм способом життя племена, яких могли вивчати етнографи, тобто племена австралійців, андаманців і бушменів, — свідчить один із дослідників, — не мають ніякої організації, являють собою всього лише групи людей, які мають свою особливу мову й усвідомлюють свою єдність". І далі: "Дуже істотною рисою, яка об'єднує плем'я, є передусім мова". І в сучасному світі, як стверджують соціологи, "спільна мова об'єднує людей", "спільна мова організовує досвід людей", "спільна мова також підтримує згуртованість суспільства".     Мова — найвагоміше надбання кожної окремої людини і найбільша суспільна цінність. Мова — явище водночас індивідуальне й соціальне: вона обслуговує і кожну окрему лю-цину, й усе суспільство. Основні її функції — оформлення думок (мислетворча функція) і міжлюдське спілкування (комунікативна функція). Мова однаково спрямована як у внутгрішній, психічний, так і в зовнішній, соціальний світ людини. Завдяки цьому вона виконує визначальні особистісні і суспільні функції.     Для суспільства особливо важливі такі функції мови:     об'єднавча — мова об'єднує людей, створює в них відчуття групової єдності, групової ідентичності і, отже, сприяє перетворенню населення на суспільство;     організуюча — мова виступає засобом планування, мобілізації зусиль, адекватного передавання волі від одних структур суспільства до інших;     інформаційна — мова забезпечує "здатність підтримувати й відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків", якими поширюються інтелектуальні й моральні імпульси, шо пронизують усе суспільство;     когнітивна — мова є засобом пізнання та освоєння навколишнього світу й поширення набутих знань серед членів усього суспільства;     акумулятивна — мова нагромаджує, зберігає й передає життєво важливий суспільно-історичний досвід від покоління до покоління.    Ці функції мова найуспішніше виконує лише тоді, коли вона витворена певним суспільством, тобто пристосована саме до його менталітету й умов існування, і стала спільним надбанням для всіх його членів. Це добре розуміли й розуміють політики і по-різному враховували й враховують у своїй діяльності. Прикладів є достатньо.     Мовне питання в різних країнах розв'язувалось майже однаково — на державному рівні.     У Франції наприкінці XVIII ст. "ше цілих шість мільйонів французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв'язної розмови (до цього числа входили 4—5 мільйонів нефранцузів)", тобто половина населення не володіла мовою своєї країни. Проте завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видання книг і особливо газет та журналів, зрозуміло, французькою мовою, державні чиновники, які мусили вживати мову держави, — французька мова протягом XIX ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідками такої політики є консолідація суспільства й духовне та економічне зростання Франції, її високі досягнення в науці, культурі й, врешті-решт, в економіці. І тепер французька держава не байдужа до мовних проблем: у законі про вживання французької мови, прийнятому Національними зборами і Сенатом Франції 4 серпня 1994 р., не тільки проголошується, що "французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції", а й встановлюються суворі санкції за ігнорування мови на території держави.     Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: з понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. (приблизно 2,4 %) володіли італійською мовою. Причому з тих 600 тис. переважна більшість, 400 тис, була зосереджена в Тоскані й тільки 70 тис. — у столиці країни Римі. "Італію створено, тепер треба створити італійців", — робить висновок один із керівників національно-визвольної боротьби. 1 за дорученням італійського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови зеред населення Італії. "Услід за єдністю управління, збройних :ил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною"1, — писав А. Мандзоні. Втілення в життя цієї програми пало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у :віті.     В Індонезії, де налічується понад 200 млн. населення, є зільше 300 мов та близько 1 000 діалектів. Понад 300 років ця країна перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічити своє колоніальне панування, докладала всіх зусиль, аби накинути індонезійському суспільству голландську мову. "Якщо ми хочемо досягти єдності Нідерландської Індії (Індонезії), — заявляв один із голландських діячів, — ми повинні зробити мовою єдності мову, яка представляла б міжнародну культуру: у нашому випадку такою мовою є голландська". Усе викладання в школах велося голландською мовою. "Голландська стала мовою, якою я думав", — писав перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індонезійці, скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав'язану їм чужу їхньому менталітетові мову.     Майже за двадцять років до проголошення незалежності індонезійська молодь висунула гасло: "Єдина батьківщина — Індонезія, єдина нація — індонезійська, єдина мова — індонезійська". І цей курс успішно проводиться в незалежній Індонезії за широкої підтримки представників різних етносів. Державною мовою є індонезійська. Починаючи від четвертого класу початкової школи й у середній школі (разом дев'ять років) усі предмети викладаються лише індонезійською мовою. І саме вона є одним із навчальних предметів у школі від першого класу до останнього". У вищих навчальних закладах викладання ведеться теж індонезійською мовою, іноді лекції можуть читатися англійською (вживання голландської мови — мови колишньої метрополії — заборонено). Усі індонезійські фільми озвучуються індонезійською мовою, а в щорічних звітах президента Індонезії про виконання державних планів публікуються дані не тільки про стан економіки, а й про видання літератури державною мовою та про лінгвістичні дослідження.     Як стверджує дослідник, "у становленні індонезійської незалежної держави, у розвитку сучасної індонезійської культури, а також у здійсненні державної політики Республіки Індонезії величезна роль належить індонезійській мові". Ця мова об'єднує "численні народи країни і тому є надзвичайно важливим чинником їхньої політичної, економічної й культурної консолідації".     Євреї відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов'язали з відродженням своєї давньої мови — івриту. Для її вивчення було створено мережу денних і вечірніх курсів, розпочато видання відповідної літератури, спеціальних газет. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти ним до мобілізації, проходили 180-годинний курс навчання мови під час військової служби.     Більшість нових держав Азії та Африки, національний склад яких дуже неоднорідний, оголосили й конституційно закріпили офіційною або державною якусь одну мову. Наприклад, Танзанія, де 12 млн. населення і понад 100 мов, єдиною національною мовою країни проголосила мову суахілі. Ця мова вживається в усіх державних установах. Нею проводиться навчання в школі, а обов'язковою умовою для одержання диплома про закінчення середньої школи є досконале володіння нею.     Якщо багатонаціональна Індія з необхідності і визнала англійську мову як офіційну, поряд із мовою гінді, то її використанню в такому статусі встановлено певний термін. Як слушно зауважує індійський вчений, "хоч англійська мова і є рідною для деякої частини населення, вона залишається іноземною мовою не тільки тому, шо ця частина населення становить мікроскопічну меншість, а головним чином тому, шо збагачення англійської мови на різних рівнях її структури — семантичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному, стилістичному — іде із чужих джерел". Надання мові іншої країни статусу державної означає приректи свій народ на постійну другорядність, меншовартість і, врешті-решт, духовну залежність. Тому-то індійська держава докладає значних зусиль, щоб утвердити одну, спільну для всього індійського суспільства, мову (за одночасного збереження регіональних мов).     Але навіть там, де спільна для всього суспільства мова посідає міцні позиції, держава не забуває дбати про неї, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник соціального поступу. "Мабуть, — пише сучасний дослідник, — у жодній з розвинутих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії". Тут для забезпечення всебічного розвитку й функціонування японської мови створено цілу низку державних установ, найважливішими з яких є Державний інститут японської мови, підпорядкований міністерству освіти, й Інститут культури радіо- і телепередач, що належить державній радіо- і телекомпанії. Вони наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, постійно стежать за появою нових слів, видають реєстри їх. Складено списки "мовного існування" типового службовця, типової домогосподарки тощо. Питання мовної практики посідають помітне місце в японських засобах масової інформації, тут не дивина навіть телевізійні серіали на лінгвістичні теми. Великими тиражами виходять журнали "Мовне існування", "Мова", "Бібліографічний щомісячник". Велика увага приділяється науковим дослідженням із машинної лінгвістики — автоматичної обробки інформації, введення інформації в ЕОМ, машинного перекладу, упорядковуються термінологічні системи тощо.    Українське законодавство про мову бере початок від березня 1918 р., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому зокрема вказувалося: "Всякого роду написи, вивіски... повинні писатися державною українською мовою... Мовою в діловодстві має бути державна українська..." Але з втратою незалежності цей закон втратив силу.     1 серпня 1923 р. ВУЦВК і Раднарком УРСР видав декрет "Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови". В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах ішлося про відкриття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кількості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів, українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на українську мову тощо. Але вже на початку 30-х рр. українізація помітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мови й витіснення її російською.     На вимогу національно-патріотичних сил 1989 р. було конституційно закріплено державний статус української мови в Україні й прийнято Закон про мови в Українській РСР (28 жовтня 1989 р.). Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням "українською мовою" стояли слова "або російською". Зрозуміло, це великою мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забезпечити "українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної націонал ьно-державної майбутності".     У Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р., серед іншого вказувалося: "Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя".     Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лютого 1991 р., Рада Міністрів України ухвалила Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 р., яку так і не було виконано навіть наполовину.     У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 червня 1996 р., записано: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: "Таким чином, положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну — українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України".     Стосовно ж національних меншин зазначимо, що всі міжнародні правові документи вимагають, щоб національні меншини, досконало оволодіваючи своєю мовою, у повному обсязі володіли й мовою країни свого проживання. Зокрема, у преамбулі до Європейської хартії про регіональні мови й мови меншин від 5 листопада 1992 р. зазначено: "Захист і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні проводитися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх". У першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі в жовтні 1996 р., наголошується: "Разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов'язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою". У Пояснювальній записці до Гаазьких рекомендацій це положення ще раз повторюється: "Така інтеграція вимагає набуття міцних знань як мови національної меншини, так і державної мови".     Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцентрувати весь його інтелектуальний потенціал і, таким чином, у процесі історичного розвитку переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу.