Справді,
про що б не велася мова з нею, Валентина Михайлівна якось непомітно, але
неодмінно сходить на тему книг, бібліотеки, її працівників - майже до
сотні жінок. Про все це вона може говорити багато, пристрасно, захоплено.
Ї раптом...
Та, власне, чому раптом? В кожній людині стільки світу, стільки граней, стільки барв - зумій лиш побачити, почути, зрозуміти... Та нерідко самій людині саму себе непросто збагнути. Своє життя, свою долю.
Ах, як же вони тоді сміялися! Троє подруг, зв'язаних дружбою, мов квіти у вінку. Разом на уроках й після уроків, разом на канікулах - і вступали до педінституту разом. Навіть не пройшли за конкурсом - теж разом. Аж тут, на лавочці оцій в парку ранньої осені, циганка на них натрапила. Кожній на ходу кинула по кілька фраз, а їй, Валі Яровій, таке наворожила, що вони ледь не попадали зо сміху. „А ти, каже, все життя своє будеш начальником". Тихій, скромній, сором'язливій дівчинці таке напророчити! Та її голосу ніколи ніхто не чув! Ну й циганка!..
І справді, куди їй у начальники! Після невдалого кроку на вчительську стезю пішла Валентина на курси бібліотекарів - треба ж десь прилаштуватись. Завжди старанна, працьовита, курси ті луснула, як горішок, - на відмінно! І почала освоювати фах в обласній бібліотеці, в рідному місті.
Втім, народилась вона не тут, не в тихому провінційному Проскурові. Світ побачила у Москві. Батьки її навчалися в сільськогосподарському технікумі у Підмосков'ї, а коли здобули освіту, почали працювати в столиці. Там і з'явилися в молодого подружжя діти. А що жити було скрутно та й приткнутися ніде, то поїхали на батьківщину Михайла Ярового - у село Лісові Гринівці, що під Проскуровом. Та й тут із житлом неабиякий клопіт. Отож найняли квартиру в містечку.
Здавалося б, нарешті влаштувалися. Жити б та радіти, щастя колихати. Аж тут - війна. І пролягли перед Михайлом Яровим важкі фронтові дороги. З перших днів війни - в які тільки випробування не кидала його доля рядового солдата!.. Та не вберегла - загинув уже в 1945-му, в Кенігсберзі.
Так що стали мама, донька і син подолянами. Тут прижилися при підтримці Михайлової сестри, тут і шлях трудовий Валентина почала. Здавалося б, випадково, як то кажуть, без покликання. Та ні, хіба є в житті нашому випадковості? Так і курси ті стали першим кроком у працю для душі, простелили шлях на все життя, повели, як музика у чарівний танець.
Вона не просто видавала книжки - щоб знати їх, сама багато читала й радила читачам, з чим варто познайомитись. І через якийсь час старша колега ледь не плакала: біля її столика порожньо, а до двох молодих бібліотекарок черги...
Валентину оцінили не лише читачі: незабаром її перевели у бібліографічний відділ. Робота тут найскладніша, але й найцікавіша. Валентина Михайлівна й досі високо цінує працю бібліографа:
- Це мозок бібліотеки. Йому треба багато знати, багато читати, щоб досконало орієнтуватися у світовій інформації, приходити на допомогу читачеві в будь-якому питанні.
Любов до бібліографії привила їй тодішня завідуюча відділом Роза Шпилько. Утвердити ж себе молодій дівчині було непросто. Пригадує, як тоді Степан Миколайович Ґуменюк, дослідник історії краю, побачивши її вперше у відділі, скептично вигукнув: „Оце такий бібліограф?.." Та коли Ґ. А. Луквич захистив працю кандидата наук, на авторефераті написав:"Валі Яровій, моєму співавтору". Бо підібрати матеріали для написання роботи - це вже половила справи. Це ніби пошуки крупинок золота в морі піску. І з „своєю" половиною Валентина справилась успішно.
Так вона справлялася з усією ро-ботою, яку їй доручали. Свідчення цьому - вісімнадцять років праці на посаді директора обласного бібколектора. І коли в бібліотеці серце твоє знаходить романтику професії, то тут над усім панують фінанси. Бібколектор - це торгівля. Хоч і книгами, але... Фінансові плани, обороти... Вони кинули Валентину Петрицьку, мов у нестримний бурхливий вир. Та хоч як було важко, не відступала. Більше того, з часом зуміла роботу поставити так, що Хмельницький обласний бібколектор став одним з найкращих на весь тодішній Союз. Його представляли на виставках у Києві та Москві, до них їздили вчитися, переймати досвід. Працю В. М. Петрицької відзначили орденом „Знак Пошани".
А в роботі насамперед допомагало знання бібліотечної справи, розуміння потреб читачів, що чекали в книгозбірнях не політичної тріскотні й схоластики, а літератури справді цікавої, глибокої, душевної та духовної. І бібколектор виступав у стосунках із бібліотеками не тільки як торговельний, а як творчий партнер.
І все ж Валентині Михайлівні так хотілося назад, у бібліотеку!.. Нині вона зізнається, що тоді нерідко навмисне спускалася в сховище, аби хоч подихати повітрям книг, згадати, як вона жила серед них, жила ними. Та й на ту пору вже заочно закінчила Ленінградський бібліотечний інститут (то теж особлива чарівна пора - навчання в місті музики, мистецтва, історії), мала досвід керівника, просто досвід життя. І навіть досвід нелегкий, з гіркотою втрати чоловіка. Тож самій довелося до десятирічного віку піклуватися про доньку Олю, аж поки чоловіче плече підмоги підставив Анатолій Миколайович Калинович, з яким ось уже двадцять літ живуть у парі.
А коли в 1984 році запропонували очолити бібліотеку Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування - не відмовилась. Хоча... довелося знову вчитись. Пригадувати призабуті знання і навички бібліотечної справи, освоювати специфіку роботи книгозбірні вищого навчального закладу. Читала, їздила переймати досвід роботи в інші міста...
І знову - наполеглива праця, і знову - крок за кроком до успіху. А в чому він - успіх бібліотеки, тепер уже Технологічного університету Поділля?
- В ефективній, продуктивній праці з читачами, - зазначає Ва-лентина Михайлівна. - Адже кожен диплом випускника, кожна кандидатська чи докторська праця - це й частка нас, бібліотечних працівників, нашої компетентності, наших знань, нашої творчості і терпіння... Власне, саме з бібліотеки починається вищий навчальний заклад.
Максимально задовольняти читацькі запити - цей принцип робо-ти став визначальним у колективу бібліотеки. Але не остаточним. Ва-лентина Михайлівна Петрицька - людина творчого пошуку, неспокою, спрямовує своїх підопічних на випередження них запитів. Скажімо, вже традиційні Дні інформації, Дні к'єри. Клуб цікавих зустрічей, Альманах подорожей, щойно розпочата програма „Молодий спеціаліст XXI століття" виникли не на запити читачів, а з прагнення бібліотеки якомога ефективніше зорієнтувати їх у потоках літератури, інформації, власних можливостей.
Книгозбірня стала справжньою гордістю університету, незамінимим підрозділом, від якого дуже багато залежить якість підготовки спеціалістів, науковців. Але особливо вражаючий поступ бібліотеки - в автоматизації, впровадженні нових інформаційних технологій.
- Початком нашої інформаційної ери, - зазначає Валентина Михайлівна, - можна вважати 1992 рік, коли встановили перший комп'ютер і започаткували електронний каталог. Значно активізувався процес автоматизації наприкінці 90-х завдяки програмному забезпеченню „УФД. Бібліотека". Нині у нас діє відділ автоматизації, створено локальну комп'ютерну мережу, яка об'єднує 44 персональних комп'ютери, маємо вихід в Інтернет, працює wеЬ-сайт закладу.
А почалося ж усе з Міжнародної бібліотечної конференції в Криму, де Валентина Михайлівна й познайомилася з досвідом автоматизації книгозбірень у Росії. Це дало поштовх до дій - і власних, і всього колективу, і ректорату університету, що прийняв рішення про фінансування такого проекту.
Зате нині бібліотека стала не лише потужним науково-інформаційним та просвітницьким осередком університету й науково-методичним центром вузівських бібліотек - сюди за досвідом роботи приїздять колеги з багатьох регіонів України.
- Головне багатство нашої бібліотеки - це її колектив, - вважає Валентина Михайлівна. - Адже це наші працівники своїм умінням, своїм старанням розкривають перед читачами скарби знань, тепер уже можна сказати - всього світу.
На формування такого колективу, на підбір кадрів пішло немало часу, зусиль. Охоче підтримує директор тих, хто виявляє ініціативу, пошук. Пригадує, що саме такою - невтом-ною в творчості була завідуюча ме-тодичним відділом Р. М. Рибалко. В неї завжди були ідеї - цікаві, неординарні. В. М. Петрицька підтримувала їх, допомагала втілювати в життя. Раїса Митрофанівна уже на пенсії, навіть виїхала з міста до дітей, однак і її наступницею директор підібрала теж працівницю твор-чу, винахідливу - Катерину Чабан. Задоволена Валентина Михайлівна й ще однією молодою завідуючою - Оксаною Бичко, що очолює бібліографію. Добре слово директор говорить і про завідуючу абонементом Т. Ф. Марчак, і про своїх заступників О. Б. Айвазян, В. О. Глухеньку, Т. К. Онищук... А втім, тут називати можна кожну з тих дев'яти десятків жінок, що самовіддано працюють у бібліотеці. Бо кожна з них, вважає Валентина Михайлівна, заслуговує підтримки, доброго слова і, не гріх сказати, кращої зарплати.
- Людей треба заохочувати у праці, - вважає В. М. Петрицька, - їм треба довіряти, давати можливість виявити себе, свої кращі риси.
Свою ж справу Валентина Михайлівна звикла робити завжди на совість, з любов'ю. За таку працю вона відзначена й високим званням відмінника освіти України. Та найдорожчою офіційною нагородою для себе вважає відзнаку української бібліотечної асоціації „За відданість бібліотечній справі". Тому що саме ця відзнака уособлює в собі суть її життя, саме вона так тонко торкає струну її серця, яка завжди звучить музикою. Музикою праці.
Та, власне, чому раптом? В кожній людині стільки світу, стільки граней, стільки барв - зумій лиш побачити, почути, зрозуміти... Та нерідко самій людині саму себе непросто збагнути. Своє життя, свою долю.
Ах, як же вони тоді сміялися! Троє подруг, зв'язаних дружбою, мов квіти у вінку. Разом на уроках й після уроків, разом на канікулах - і вступали до педінституту разом. Навіть не пройшли за конкурсом - теж разом. Аж тут, на лавочці оцій в парку ранньої осені, циганка на них натрапила. Кожній на ходу кинула по кілька фраз, а їй, Валі Яровій, таке наворожила, що вони ледь не попадали зо сміху. „А ти, каже, все життя своє будеш начальником". Тихій, скромній, сором'язливій дівчинці таке напророчити! Та її голосу ніколи ніхто не чув! Ну й циганка!..
І справді, куди їй у начальники! Після невдалого кроку на вчительську стезю пішла Валентина на курси бібліотекарів - треба ж десь прилаштуватись. Завжди старанна, працьовита, курси ті луснула, як горішок, - на відмінно! І почала освоювати фах в обласній бібліотеці, в рідному місті.
Втім, народилась вона не тут, не в тихому провінційному Проскурові. Світ побачила у Москві. Батьки її навчалися в сільськогосподарському технікумі у Підмосков'ї, а коли здобули освіту, почали працювати в столиці. Там і з'явилися в молодого подружжя діти. А що жити було скрутно та й приткнутися ніде, то поїхали на батьківщину Михайла Ярового - у село Лісові Гринівці, що під Проскуровом. Та й тут із житлом неабиякий клопіт. Отож найняли квартиру в містечку.
Здавалося б, нарешті влаштувалися. Жити б та радіти, щастя колихати. Аж тут - війна. І пролягли перед Михайлом Яровим важкі фронтові дороги. З перших днів війни - в які тільки випробування не кидала його доля рядового солдата!.. Та не вберегла - загинув уже в 1945-му, в Кенігсберзі.
Так що стали мама, донька і син подолянами. Тут прижилися при підтримці Михайлової сестри, тут і шлях трудовий Валентина почала. Здавалося б, випадково, як то кажуть, без покликання. Та ні, хіба є в житті нашому випадковості? Так і курси ті стали першим кроком у працю для душі, простелили шлях на все життя, повели, як музика у чарівний танець.
Вона не просто видавала книжки - щоб знати їх, сама багато читала й радила читачам, з чим варто познайомитись. І через якийсь час старша колега ледь не плакала: біля її столика порожньо, а до двох молодих бібліотекарок черги...
Валентину оцінили не лише читачі: незабаром її перевели у бібліографічний відділ. Робота тут найскладніша, але й найцікавіша. Валентина Михайлівна й досі високо цінує працю бібліографа:
- Це мозок бібліотеки. Йому треба багато знати, багато читати, щоб досконало орієнтуватися у світовій інформації, приходити на допомогу читачеві в будь-якому питанні.
Любов до бібліографії привила їй тодішня завідуюча відділом Роза Шпилько. Утвердити ж себе молодій дівчині було непросто. Пригадує, як тоді Степан Миколайович Ґуменюк, дослідник історії краю, побачивши її вперше у відділі, скептично вигукнув: „Оце такий бібліограф?.." Та коли Ґ. А. Луквич захистив працю кандидата наук, на авторефераті написав:"Валі Яровій, моєму співавтору". Бо підібрати матеріали для написання роботи - це вже половила справи. Це ніби пошуки крупинок золота в морі піску. І з „своєю" половиною Валентина справилась успішно.
Так вона справлялася з усією ро-ботою, яку їй доручали. Свідчення цьому - вісімнадцять років праці на посаді директора обласного бібколектора. І коли в бібліотеці серце твоє знаходить романтику професії, то тут над усім панують фінанси. Бібколектор - це торгівля. Хоч і книгами, але... Фінансові плани, обороти... Вони кинули Валентину Петрицьку, мов у нестримний бурхливий вир. Та хоч як було важко, не відступала. Більше того, з часом зуміла роботу поставити так, що Хмельницький обласний бібколектор став одним з найкращих на весь тодішній Союз. Його представляли на виставках у Києві та Москві, до них їздили вчитися, переймати досвід. Працю В. М. Петрицької відзначили орденом „Знак Пошани".
А в роботі насамперед допомагало знання бібліотечної справи, розуміння потреб читачів, що чекали в книгозбірнях не політичної тріскотні й схоластики, а літератури справді цікавої, глибокої, душевної та духовної. І бібколектор виступав у стосунках із бібліотеками не тільки як торговельний, а як творчий партнер.
І все ж Валентині Михайлівні так хотілося назад, у бібліотеку!.. Нині вона зізнається, що тоді нерідко навмисне спускалася в сховище, аби хоч подихати повітрям книг, згадати, як вона жила серед них, жила ними. Та й на ту пору вже заочно закінчила Ленінградський бібліотечний інститут (то теж особлива чарівна пора - навчання в місті музики, мистецтва, історії), мала досвід керівника, просто досвід життя. І навіть досвід нелегкий, з гіркотою втрати чоловіка. Тож самій довелося до десятирічного віку піклуватися про доньку Олю, аж поки чоловіче плече підмоги підставив Анатолій Миколайович Калинович, з яким ось уже двадцять літ живуть у парі.
А коли в 1984 році запропонували очолити бібліотеку Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування - не відмовилась. Хоча... довелося знову вчитись. Пригадувати призабуті знання і навички бібліотечної справи, освоювати специфіку роботи книгозбірні вищого навчального закладу. Читала, їздила переймати досвід роботи в інші міста...
І знову - наполеглива праця, і знову - крок за кроком до успіху. А в чому він - успіх бібліотеки, тепер уже Технологічного університету Поділля?
- В ефективній, продуктивній праці з читачами, - зазначає Ва-лентина Михайлівна. - Адже кожен диплом випускника, кожна кандидатська чи докторська праця - це й частка нас, бібліотечних працівників, нашої компетентності, наших знань, нашої творчості і терпіння... Власне, саме з бібліотеки починається вищий навчальний заклад.
Максимально задовольняти читацькі запити - цей принцип робо-ти став визначальним у колективу бібліотеки. Але не остаточним. Ва-лентина Михайлівна Петрицька - людина творчого пошуку, неспокою, спрямовує своїх підопічних на випередження них запитів. Скажімо, вже традиційні Дні інформації, Дні к'єри. Клуб цікавих зустрічей, Альманах подорожей, щойно розпочата програма „Молодий спеціаліст XXI століття" виникли не на запити читачів, а з прагнення бібліотеки якомога ефективніше зорієнтувати їх у потоках літератури, інформації, власних можливостей.
Книгозбірня стала справжньою гордістю університету, незамінимим підрозділом, від якого дуже багато залежить якість підготовки спеціалістів, науковців. Але особливо вражаючий поступ бібліотеки - в автоматизації, впровадженні нових інформаційних технологій.
- Початком нашої інформаційної ери, - зазначає Валентина Михайлівна, - можна вважати 1992 рік, коли встановили перший комп'ютер і започаткували електронний каталог. Значно активізувався процес автоматизації наприкінці 90-х завдяки програмному забезпеченню „УФД. Бібліотека". Нині у нас діє відділ автоматизації, створено локальну комп'ютерну мережу, яка об'єднує 44 персональних комп'ютери, маємо вихід в Інтернет, працює wеЬ-сайт закладу.
А почалося ж усе з Міжнародної бібліотечної конференції в Криму, де Валентина Михайлівна й познайомилася з досвідом автоматизації книгозбірень у Росії. Це дало поштовх до дій - і власних, і всього колективу, і ректорату університету, що прийняв рішення про фінансування такого проекту.
Зате нині бібліотека стала не лише потужним науково-інформаційним та просвітницьким осередком університету й науково-методичним центром вузівських бібліотек - сюди за досвідом роботи приїздять колеги з багатьох регіонів України.
- Головне багатство нашої бібліотеки - це її колектив, - вважає Валентина Михайлівна. - Адже це наші працівники своїм умінням, своїм старанням розкривають перед читачами скарби знань, тепер уже можна сказати - всього світу.
На формування такого колективу, на підбір кадрів пішло немало часу, зусиль. Охоче підтримує директор тих, хто виявляє ініціативу, пошук. Пригадує, що саме такою - невтом-ною в творчості була завідуюча ме-тодичним відділом Р. М. Рибалко. В неї завжди були ідеї - цікаві, неординарні. В. М. Петрицька підтримувала їх, допомагала втілювати в життя. Раїса Митрофанівна уже на пенсії, навіть виїхала з міста до дітей, однак і її наступницею директор підібрала теж працівницю твор-чу, винахідливу - Катерину Чабан. Задоволена Валентина Михайлівна й ще однією молодою завідуючою - Оксаною Бичко, що очолює бібліографію. Добре слово директор говорить і про завідуючу абонементом Т. Ф. Марчак, і про своїх заступників О. Б. Айвазян, В. О. Глухеньку, Т. К. Онищук... А втім, тут називати можна кожну з тих дев'яти десятків жінок, що самовіддано працюють у бібліотеці. Бо кожна з них, вважає Валентина Михайлівна, заслуговує підтримки, доброго слова і, не гріх сказати, кращої зарплати.
- Людей треба заохочувати у праці, - вважає В. М. Петрицька, - їм треба довіряти, давати можливість виявити себе, свої кращі риси.
Свою ж справу Валентина Михайлівна звикла робити завжди на совість, з любов'ю. За таку працю вона відзначена й високим званням відмінника освіти України. Та найдорожчою офіційною нагородою для себе вважає відзнаку української бібліотечної асоціації „За відданість бібліотечній справі". Тому що саме ця відзнака уособлює в собі суть її життя, саме вона так тонко торкає струну її серця, яка завжди звучить музикою. Музикою праці.
Василь
ГОРБАТЮК
