Педагог, вчений і… невиправний романтик
   Пісні, написані на вірші проректора Хмельницького національного університету з науковопедагогічної роботи, доктора наук, професора Михайла Войнаренка, виконують такі відомі співаки, як Алла Кудлай, Микола Свидюк.
   Перу Михаила Войнаренка належить і гімн університету, з яким його життя міцно пов'язане, адже, вступивши колись на перший курс тодішнього інституту побутового обслуговування, він пройшов непростий шлях від студента до професора, завідувача кафедри, першого проректора.
   — Михаиле Петровичу, чому викладач, економіст, громадський діяч раптом почав писати вірші?
   — Знаєте, це сталося у сорок років. Якраз у 1990 році вступив до аспірантури, жив у Києві. А через рік розпався Союз, і я, як і багато інших людей, почувався трохи розгубленим, ніби на роздоріжжі. І... почав писати вірші. Спочатку — політичні, агресивні. Я їх мало кому показував, ховав у шухляду.
   Перші вірші писав російською. Але часто спілкувався з народним депутатом Іваном Зайцем, він був щирим українцем. Я показав йому свої творіння, де було кілька віршів українською. А він мені: "У тебе так добре виходить українською". А українською у мене чомусь виходила лише лірика, політичні писалися російською. Так на пораду Івана Зайця я перейшов на ліричну поезію українською мовою.
   Потім познайомився з Олегом Слободенком, показав йому свої твори. І так вийшло, що згодом пісню на мої вірші "Ромашка" заспівала Алла Кудлай. Тепер мої пісні звучать у виконанні народних артистів України Анатолія Горчинського, Миколи Свидюка, Олега Слободенка, Алли Кудлай, Марії Ясиновської, заслужених артистів Анатолія Говорадла і Дмитра Гершензона (ансамбль "Світязь"), Любові та Віктора Анісімових, Миколи Довгальова, володарки "Золотої зірки" Алли Пугачової — Міли Нітіч та багатьох інших.
   Дехто з моїх друзів жартома радить мені кидати науку і писати лише вірші, так, мовляв, я стану відомішим. Але, на щастя, поки що одне іншому не заважає, і тому від науки та викладацької роботи я дістаю професійне задоволення, а вірші і пісні — то для душі!
   — Якщо прочитати вашу біографію, то складається враження, що перед тобою дуже правильна людина. Ви були відмінником, прикладом для інших, багато років життя віддали одному вишу. Вам все легко дається у житті?
   — Мені, хлопцеві з села, без знайомств, грошей було дуже важко "вибиватися в люди". Я завжди покладався лише на свої сили. З п'яти років ріс без батька. Хоч було нелегко, навчався добре, а школу закінчив з переважною більшістю відмінних оцінок. Одразу після школи вступав у Кам'яненьПодільський сільськогосподарський інститут — мені не вистачило одного бала. Тому пішов працювати на місцевий цукровий завод, а у вільний час навчався в 11му класі вечірньої школи — щоб поліпшити знання.
   Наступного року зробив ще одну спробу стати студентом, уже Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування, як тоді називався наш навчальний заклад. І знову не вистачило бала. Але математику і мову склав на п'ятірки, то з тими оцінками подав документи до Кам'янецьПодільського індустріального технікуму, де мене зарахували на другий курс.
   На жаль, через рік пішов в армію, а коли повернувся, то мої однокурсники вже закінчували технікум і подавали документи в інститути. Я теж вирішив ще раз спробувати взяти вищу планку освіти і нарешті вступив на вечірнє відділення Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування на економічну спеціальність.
   Паралельно працював у Хмельницькому міськпобуткомбінаті художникомоформлювачем. Протягом двох років вчився майже на п'ятірки, тому мені дозволили перейти на третій курс стаціонару. Через півроку мене обрали головою студентської ради гуртожитку, потім — комсоргом факультету, а на п'ятому курсі — секретарем комсомольської організації інституту.
   — Ви ще й будзагонами керували. Це була можливість заробити гроші?
   — Це насамперед була дуже гарна школа життя і виховання патріотизму, чого нам зараз дуже не вистачає. Корпуси нашого університету та гуртожитки десь наполовину збудовані руками студентів. Це був справжній патріотизм, бо гроші, які нам платили, були невеликими. А от коли їхали у Казахстан, Тюмень, Сургут, то там справді були заробітки. За два місяці можна було заробити понад тисячу карбованців. Уявляєте, які це були гроші, якщо середня зарплата інженера становила 110 карбованців.
   — Вам, мабуть, надходили пропозиції від інших, можливо, столичних вишів про роботу? Чи не виникало бажання змінити крісло у провінційному навчальному закладі на столичне?
   — Коли я захистив докторську дисертацію, мені пропонували посаду начальника управління Міністерства побутового обслуговування з перспективою зайняти крісло заступника міністра. Коли приїхав додому, тодішній ректор Радомир Сілін каже: "Ми ж тебе посилали, щоб мати свого доктора наук, виростили. Ти подумай!?
   Я зважив усе і всетаки повернувся у рідний інститут, нині класичний, національний університет. І зовсім не шкодую про свій тодішній вибір. Я ціную те, що маю. У нас дуже гарний колектив, сильний викладацький склад. Сьогодні ми з периферійного навчального закладу стали одними з найкращих в Україні. І входимо у десятку найкращих університетів серед навчальних закладів своєї групи.

Олена ЩЕГЕЛЬСЬКА