ФОРМУЛА ЩАСТЯ ПРОФЕСОРА ВОЙНАРЕНКА: ЛЮБИ ЖИТТЯ В ЧАСИ ПЕРЕХІДНІ І ВІЧНІ...
Філармонійна зала, заповнена сотнями глядачів, на мить ніби спорожніла, а її раптова тиша єдино відлунювала пісенну хвилю зі сцени: "За весною прийде літо, Прийдуть осінь і зима, Нам ще жити, жити, жити, І радіти, і тужити...Тільки мами вже нема"... До горла підкочується туга, якій тісно в серці. Біля мене сусід по ряду — схилив голову, думаючи про своє, можливо, давне, цією піснею розбуджене... Хтось витира сльозу зі щоки. У глибині сцени — відеоряд на моніторі: причепуреним, але самотнім сільським двором іде син, дорослий, вродливий, мужній — мамина гордість.
Але... Мами більше нема: "рідний дім—гірка утіха...". Так написати може людина з глибинним і щедрим відчуттям любові. У тому концерті, який відбувся у 2008 році і запам'ятався високопрофесійною його режисурою, якістю пісенною, виконавською, найбільше вразило все ж оце несфальшоване, нерозтрачене почуття всеосяжної любові до мами, до людей, до рідного краю, пронесеної крізь усі пори життя. Це був творчий вечір поета-пісняра Михайла Войнаренка. Його пісні співали (і співають) відомі київські, Хмельницькі співаки: він уміє притягувати до себе людей.
Якби я не знала, що автор —це професор, доктор економічних наук, проректор з науково-педагогічної роботи, перший проректор Хмельницького національного університету, що у його доробку сотні опублікованих статей, десятки наукових книг, монографій, виданих в Україні і за кордоном, я широсердно повірила б, що Войнаренко — професійний поет, автор поетичних збірок, істинний пісняр, твори якого так люблять композитори. Його поезії властива енергетика, яка йде від серця: потужна, дуже щира, спонтанна, але позбавлена пафосу і глянцю. Як сповідь.
Власне, така його душа.
І СЬОГОДНІ МИХАЙЛУ ВОЙНАРЕНКУ — 60
Він зробив помітний внесок в історію Хмельницького національного університету, у створення іміджу європейського навчального закладу Професор М. П. Войнаренко є членом Західного наукового центру НАН України і МОН України, член наукової ради МОН України в галузі економіки, учасник міжнародних наукових симпозіумів. Він — голова спеціалізованої вченої ради з захисту кандидатських дисертацій ХНУ, член спецради з захисту докторських дисертацій Київського національного університету харчових технологій, член редколегій низки наукових журналів.
Михайло Петрович — дійсний член (академік) Міжнародної академії інформатизації (м. Москва), дійсний член двох українських академій: економічних наук та економічної кібернетики. У 2008 році обраний академіком Міжнародної академії наук екології і безпеки життєдіяльності, яка асоційована при ООН.
Загалом має понад 350 опублікованих праць, в тому числі — 12 монографій, 7 підручників, окремі з яких опубліковані за кордоном. Нагороджений низкою грамот та почесних відзнак МОН України, найвищими нагородами як для вченого — всіх трьох гілок влади України, Почесними грамотами Верховної Ради та Кабміну України.
Така багатогранна і активна діяльність викликає щиру повагу, і навіть з'являється відчуття, що солідний науковець, публічна, креативна особистість, а ще — поет і просто романтик — Михайло Войнаренко, винайшовши якусь карколомну математичну формулу, перехитрував час, і той тепер працює на нього. Втім, формула успіху і нев'янучої молодості у Войнаренка не математична, а поетична: люби життя в часи перехідні і вічні...
І знову — про вірші: у них — його життя. Перша збірка, яка вийшла друком у 2000 році, називається: "Істина". І рядки з однойменного вірша навіть знають хмельничани, які хоч раз відвідали... стоматологічну поліклініку: там у передпокої по центру стіни красується панно із словами: "Чим більше віддаєш ти людям, любий сину, тим більше залишається тобі". І підпис
"М. Войнаренко". Хтозна, що так "зачепило" головного лікаря поліклініки в цих рядках: очевидно, солідарне з автором тлумачення істини нашого буття? Але ці слова таки змушують думати. Про
вічне. Про житейське. Про їхню сутність у нашому повсякденні. І в житті професора Войнаренка, якого благословила на добру долю цими словами матуся Ганна Яківна з рідного села Струга
Новоушицького району. Він став відомою людиною, він знає світ, і знає ціну тяжкій праці і успіху, але він досі залишився в душі білочубим мрійливим хлопчаком, якого з народження вабили дороги і горизонт, але душу так і не відпустила рідна земля.
Професорські звання
і маршальські мундири...
Чи варті вони клаптика батьківської землі?
Це знову — одкровення з "Істини"...
Ця земля навчила його головної мудрості: працювати і любити. І про цю невтомну любов — до праці, до науки, до людей, до землі рідної — у розмові з нашим ювіляром.
Михаиле Петровичу, наша газета приєднується до усіх вітань з нагоди вашого ювілею і щиро дякує насамперед за безвідмовну, плідну і багаторічну співпрацю із ЗМІ, за актив
ну життєву позицію, яка довела, що лише людина з відкритим небайдужим серцем може стільки досягти в житті, в професії...Усе ваше свідоме життя пов'язане з єдиним вищим закладом — нинішнім національним університетом. Які секрети такої професійної вірності?
З університетом мене пов'язує вже сорок років життя. Після армії вступив до тодішнього технологічного інституту побутового обслуговування за спеціальністю “Економіка і організація побутового обслуговування”Мені хотілось всього багато й одразу: вчитись, займатись громадською роботою, спортом, працювати на виробництві: "своя" копійка ніколи не була зайвою, бо виростав я не в розкошах, звик дбати про себе самостійно. Але навчання завжди було на першому місці. Тож "червоний" диплом, аспірантура — це для мене було метою в інституті. Ще студентом займався дослідницькою працею, був дипломантом республіканських конкурсів студентських наукових робіт. Тодішній ректор Радомир Іванович Силін і порекомендував вступати до аспірантури...
Друзі досі вас жартома називають комсомольцем. Не ображаєтесь?
Та чому ж? Навпаки, для мене комсомольська робота стала пожиттєвим стартовим досвідом. Розумієте, був комсомол формальний, кар'єрний, а був — активний, як осередок молодіжного життя. От я був реальним активістом, секретарем комсомольської організації інженерно-
економічного факультету, згодом — інститутської. В часи мого студентства були
популярні будівельні загони. То ж був командиром таких загонів, коли споруджували
корпуси нашого інституту, працювали в Казахстані, в Сибіру. Доречі, наш будзагін "Поділля-76" став переможцем республіканського змагання студентських загонів Казахстану і був нагороджений Почесною грамотою міністра сільського будівництва СРСР. Взагалі за активну комсомольську працю я отримав десятки грамот: від ЦК комсомолу — до міського комітету. І досі ми, комсомольці того часу, дружимо. Бо комсомол дав нам можливість не лише виявляти себе, а й гартуватись як особистостям.
Але перемогла наука?
Так, у 1980 році перейшов на викладацьку роботу. За 15 років вдалось пройти шлях від асистента до професора.
Що на цьому шляху було складним? Адже у перші роки незалежності не тільки політичні стереотипи ламались, а й напрацьовані виробничі, особисті здобутки, пов'язані з існуванням Союзу...
І я також потрапив у цю круговерть, як молодий науковець. Ще у 1983 році я захистив кандидатську дисертацію, у 1984 мені було присвоєно звання доцента.
У 1989 став завідувачем кафедри бухгалтерського обліку, статистики та фінансів Хмельницького технологічного інституту. У 1990 році вступив до докторантури, і тема мого дослідження була пов'язана з воціалістичними принципамипланування економіки. Робота була складна, цілковито мене захопила. Доводилось буквально розриватись між столицею і Хмельницьким. У гуртожитку ми, аспіранти, докторанти, жили дуже скромно, економили на всьому. Дома, в Хмельницькому, дружина з маленьким сином також не розкошували, дуже хотілось побути поруч з ними. В якийсь момент відчув безпорадність: і сім'ї не можу допомогти, і робота, дослідження стали неактуальними, бо змінились соціально-політичні формації. Україна, здобувши незалежність, обрала новий економічний курс... Усе це було складно, вимагало перебудови мислення, нових знань, нових принципів досліджень.
В безсонні ночі в Києві я... почав писати вірші, щоб душу вилити. Різні, для себе. І сатиричні, і лірику. Спочатку нікому не показував ці свої роздуми, а потім вже їх подивився, почитав випадковий знайомий, а тепер мій найкращий друг, відомий композитор Олег Слободенко і запропонував деякі покласти на музику. Так з'явились перші пісні.
І, напевно, цей потяг до творчості допоміг і в науці побачити те нове, що в неї принесло нове життя. У 1995 році я закінчив докторантуру і захистив докторську дисертацію, отримав звання професора. У 1999 році мене було призначено проректором з економічних питань, а з 2001-го - проректором з навчальної роботи ХТІ. Потім почав працювати проректором з навчальної, науково-педагогічної роботи, тепер —першим проректором Хмельницького національного університету.
— Ваша інтуїція, як вченого, вражає, насамперед —в умінні бачити стратегічну перспективу, відчувати зміни, новизну і на це скеровувати енергію, ініціативу, уміти переконувати і здобувати перемогу. Адже саме ваші напрацювання дали початок новим
процесам як в науковому житті університету, так і в економіці подільського
регіону загалом?
—В цьому і полягає суть науки, зокрема економічної: відчувати зміни, вчасно реагувати на них. Нам вдалось створити в університеті наукову школу з проблем реформування економіки через пошук нової парадигми економічного розвитку України і Подільського регіону, удосконалення системи управління господарськими об'єктами в промисловості та сфері послуг через побудову оптимальних варіантів структур господарювання. Я безпосередньо працював над концепцією залучення інвестицій та впровадження інноваційв регіональну економіку на засадах кластерних технологій, над удосконаленням системи фінансової діяльності підприємств та системою оподаткування,трансформуванням національної системи обліку до міжнародних стандартів. Наша мета — розширення міжнародного співробітництва університету в різних галузях: освітніх, технологічних. Ми живемо в епоху конкуренції, тому важливо йти вперед, розвивати співробітництво і пропонувати власні ідеї.
Щодо міжнародного співробітництва. Ви часто берете участь у міжнародних освітянських проектах. Досі ніхто більше за вас наХмельниччині, а можливо, і в Україні, не вигравав для рідного університету стільки грантів на реалізацію освітніх та економічних програм для розвитку регіону. Які найголовніші?
Ще у 1995 році Радомир Іванович Сілін запропонував мені стати координатором реалізації одного з проектів Програми TACIS "Перепідготовка та працевлаштування колишніх офіцерів в Україні" на Хмельниччині. Нам вдалось вибороти це право з-поміж 40 вищих навчальних закладів України. Під моїм безпосереднім керівництвом і допомозі декана інженерно-
економічного факультету Миколи Івановича Бондаренка були підготовлені матеріали для конкурсу на отримання гранту Європейського Союзу. В результаті університет отримав обладнання і валютні кошти на суму понад 100 тисяч доларів. А по завершенні Програми TACIS у 2002 році вже досвідчена група працівників Центру при підтримці вже нового нашого ректора Миколи Єгоровича Скиби виграла аналогічний грант Міністерства оборони Великобританії, і в січні 2003 року у нас був створений перший в Україні Українсько-Британськии центр перепідготовки і працевлаштування колишніх військових офіцерів, який я очолив. За новим грантом ми отримали від британської сторони безповоротну фінансову допомогу на суму понад 1,25 мільйона гривень. У квітні 2005 року ми підготували пропозиції для продовження цього проекту, а вже у жовтні 2005 року відбулась презентація нашого нового проекту у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі і отримала підтримку щодо першого траншу фінансової допомоги на 2006 рік. Цей проект триває до цього часу, і ХНУ отримує щорічно на його реалізацію понад 2,5 мільйона гривень.
Михаиле Петровичу, як ви ставитеся, до сучасних студентів? Адже ваш юний гарт був трохи іншим, більш ідеологічним, можна сказати. Вам подобається нинішній студент університету?
Я люблю молодь. Насамперед за прогресивне ставлення до життя. Можли во, вона більш критична, ніж наше покоління. Але це через те, що сучасна молода людина почувається більш вільною, зосередженою на власному внутрішньому світі, своїх потребах. Це нормально І ще бачу в студентах потяг до знань бажання мислити. Їм потрібно допомагати і давати цю можливість: вчитись робити самостійний вибір. Вже виросло нове покоління, з сучасним поглядом на життя.
— Якщо згадується власна юність, то що у цих спогадах найбільше зворушує вас?
— Звичайно, моя рідна Струга, родина, моє величезне бажання допомогти мамі... Адже вона виховува-!ла мене і сестру фактично одна, допомагали лише дідусь з бабусею. Що згадується? Напевне, найчастіше робота, як у кожного нормального сільського хлопця. У середніх і старших класах щоліта вже працював у колгоспі. Пам'ятаю, як я працював у рільничій бригаді після 8 класу, мене правління колгocny нагородило... сорочкою. Я був худим, тонкошиїм, а комір сорочки — 42 розміру. Але я її носив, тривалий час одягав як святкову.
Ким мама хотіла вас бачити?
Агрономом. Мама мріяла, аби я вивчився і залишився в селі, став головою колгоспу. Але мені хотілось простору, хотілось пізнати життя. Я багато пізнав за свої роки, але найціннішими досі вважаю мамині поради, настанови. Вона була мудрою людиною. І це її слова, які зараз розумію, як благословення: чим більше ти, дитино, віддавати будеш людям, тим більше Бог тобі повертатиме. Думаю, так сталося...
А що для вас важливе у власній родині?
Почуття. Моя дружинаГалина, сини Сергій та Микола — це мої найближчі люди, моя пожиттєва духовна опора. Якось піймав себе на думці, що завжди з радістю повертаюсь додому, де б не був...Що ціную у своїй дружині? Мудрість, ніжність, уміння вчасно зрозуміти, завжди підтримати, все прощати. Думаю, що саме ці справжні почуття давали і дають мені натхнення і до праці, і до поезії.
А "Подільські вісті" бажають вам здійснення усього наміченого, до того ж рядками одного з ваших віршів:
Щоб часу плин мої роки
Перемолов
на світлі днини,
Щоб мої діти у віки
Пронесли славуУкраїни!
Розмовляла
Тетяна СЛОБОДЯНЮК