|
О. Б. Айвазян НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА СТВОРЕННЯ І У другій половині XIX ст. з метою забезпечення бібліотечної справи в Росії розвивалася система адміністративного та цензурного нагляду і контролю за діяльністю бібліотек. На початку XX ст., зважаючи на ідеологічну функцію книгозбірень, правову основу бібліотечної справи визначала політика царського уряду, спрямована на стримування активного розвитку публічних та народних книгозбірень. Однак під тиском суспільства уряд змушений був йти на поступки, пом'ягшити умови використання бібліотек громадами. Значну роль у підвищенні рівня освіти, національної свідомості населення відігравали земські та міські органи самоуправління, які засновувалися згідно з реформою 1864 р. Але на Правобережній Україні земства виникли значно пізніше, влада побоювалася демократизації суспільного життя на інкорпорованих територіях, тому тривалий час не давала дозволу на їх заснування [23]. Земства зробили вагомий внесок у правове забезпечення бібліотечної справи на початку XX ст., розробляючи статути книгозбірень, правила їх роботи, інструкції для бібліотекарів тощо. У квітні 1865 р. був затверджений новий цензурний статут, який включав спеціальні статті про нагляд за публічними бібліотеками та кабінетами для читання. Зокрема ст. 175 цього статуту передбачала обов'язковий дозвіл губернатора або міністра внутрішніх справ для відкриття громадської або народної бібліотеки. Фактично місцева влада отримувала повноваження відмовляти в цих питаннях [18]. Губернатори повинні були щорічно повідомляти Головне управління в справах друку про наявність у губерніях бібліотек, друкарень, книжкових магазинів [4]. За бібліотеками здійснювало нагляд і MHO. Згідно урядового циркуляру від 12 липня 1867 р. директори гімназій і штатні наглядачі повітових училищ призначалися обов’язковими членами опікунських комітетів губернських та повітових бібліотек. Ініціював це міністр народної освіти граф Д.А. Толстой, який вважав, що книги, "шкідливі для юнацтва за своїм змістом, не повинні потрапляти до рук вихованців навчальних закладів" [5]. На початку 70-х років такі ж контролюючі функції було покладено і на духовне відомство. У грудні 1871 р. новим урядовим циркуляром до складу опікунських комітетів публічних бібліотек в якості обов'язкового члена був введений ректор духовної семінарії. Особливо посилився нагляд за бібліотеками у 80-х роках XIX ст. Зокрема, 1884 р. були видані "Тимчасові правила" (примітка до ст. 175 Цензурного статуту), які проіснували до 1917 р, Згідно з ними при відкритті бібліотеки необхідно було вказати особу, яка відповідатиме перед урядом за її діяльність. Замінити цю особу було можливо тільки з дозволу губернатора або місцевої влади. Якщо заміна була неможливою, то бібліотека не мала права на подальше існування. Крім того, згідно з правилами 1884 p., губернатор мав право відсторонювати від бібліотеки та народної читальні бібліотекарів через підозри щодо їх участі в політичній неблагонадійній діяльності. Міністр внутрішніх справ отримав право закривати бібліотеки у випадку визнаної ним необхідності. Міністерство внутрішніх справ було зобов'язане вказувати, які книги не повинні потрапляти до бібліотек. З цією метою з 1884 р. міністерство почало видавати особливі "Алфавітні списки творів друку, які не повинні були допускатися до обігу в публічних бібліотеках і громадських читальнях". До першого такого списку увійшло 125 назв книг російських та зарубіжних авторів, 8 назв періодичних видань. Варто зазначити, що більшість книг з цих списків знаходилась у вільному продажу, однак бібліотекам заборонялося мати їх у своїх фондах [19]. "Тимчасові правила" 1884 року спричинили посилення нагляду і за бібліотеками навчальних закладів. У березні 1885 р. міністр народної освіти вимагав від попечителів навчальних округів організувати вилучення з бібліотечних фондів "книг, які не допускаються в громадські бібліотеки" [25]. 1887 р. учням було заборонено відвідувати громадські та народні бібліотеки. Порушники цих правил підлягали покаранню, і, навіть, виключенню з навчального закладу [21]. Управління православного духовного відомства також дбало про склад фондів своїх бібліотек, кількість яких невпинно зростала наприкінці XIX ст. за підтримки царського уряду, який сприяв розвитку мережі бібліотек єпархіального відомства і виданню релігійно-моральної літератури. У циркулярному листі Синоду, надісланому єпархіям 1867 p., йшлося про необхідність організації при кожній церкві бібліотек і надавався список рекомендованої для придбання літератури. Циркуляр також рекомендував священикам у святкові дні проводити читання духовних книг (народні читання). Вводилося обмеження в комплектуванні бібліотек навчальних закладів . 1872 р.вийшли "Правила Учбового комітету при Св. Синоді стосовно придбання книг в учнівські бібліотеки духовних семінарій та училищ"[17], а на сторінках "Подольских епархиальных ведомостей" постійно друкувалися "Каталоги книг", дозволених для придбання в бібліотеки єпархіального відомства [16]. Відповідне комплектування бібліотек єпархіального відомства забезпечували книжкові склади та створена 1894 р. спеціальна видавнича комісія Синоду, яка впродовж 1894-1895 років розіслала безкоштовно в бібліотеки церковно - парафіяльних шкіл 64 тис. книг під назвою "Приходская библиотека", близько 3 мільйонів примірників підручників та брошур релігійно-морального змісту [6]. Церковнопарафіяльні бібліотеки звільнялися від загального цензурного нагляду, оскільки за зміст фонду відповідальність несло духовне відомство. Правила про безкоштовні народні читальні і порядок нагляду за ними передбачали, що засновані в містах, селищах і селах безкоштовні народні бібліотеки мали діяти на основі загальних правил, встановлених Статутом про цензуру і друк 1886 р. Цим правилам підпорядковувалися всі заклади, які відкривалися для безкоштовного читання, незалежно від їх назви, засновників, за виключенням установ єпархіального відомства. Для відкриття народної (загальнодоступної) книгозбірні усім бажаючим (міським управлінням, земським та становим установам, товариствам та ін.) необхідно було представити проект Статуту або Правил, де мало бути зазначено призначення бібліотеки, умови користування нею, вказано, де буде знаходитись книгозбірня і як буде забезпечуватись її подальше існування. Безпосередній нагляд за народними бібліотеками мали здійснювати одна або кілька осіб навчального або духовного відомства за згодою громадського керівництва. Фонди таких бібліотек могли включати тільки ті видання, які були схвалені для них міністерством народної освіти. Виключення складали навчальні книги, дозволені православним відомством, урядові укази та періодичні видання. Згідно Правил кожна бібліотека повинна була мати каталог або список усіх видань книгозбірні із зазначенням повної назви книги, року та місця видання, прізвища автора або видавця. Списки мали бути завірені підписами на останньому листі, вказана дата перевірки. Нові видання вносилися до додаткового списку. Дія цих правил розповсюджувалася і на вже існуючі безкоштовні народні бібліотеки. Особи, які наглядали за книгозбірнями, слідкували, щоб у фондах не було не дозволених книг і читальні не стали місцем масових зібрань [1]. 1888 року рішенням уряду було створено спеціальний відділ Вченого комітету MHO, в обов'язки якого входило схвалення і видання списків дозволених книг і періодичних видань та перегляд каталогів і книжкових фондів народних бібліотек з метою недопущення до фондів цих книгозбірень відсутньої у списках літератури. Ще більшою перешкодою на шляху розвитку народних книгозбірень стали видані 1890 року "Правила про безкоштовні народні читальні і про порядок нагляду за ними". Згідно з ними, окрім зазначеного загальнодержавними правилами нагляду за народними бібліотеками, вони підлягали й нагляду поліції, встановленому для всіх публічних бібліотек. Від засновників вимагалася розробка статуту і затвердження його губернатором. Таким чином за діяльністю народних бібліотек було встановлено потрійний нагляд МВС, MHO, духовного відомства. Ці правила були відмінені тільки 2 грудня 1905 р. для позашкільних бібліотек і 28 лютого 1906 р. – для шкільних [2]. Згідно списків періодичних видань (лише 69 назв газет і журналів, т.ч. 38 офіційних), складених Вченим комітетом 1892 р., народні бібліотеки мали право виписувати тільки періодику, що видавалася в Москві та Петербурзі. Головним джерелом для пошуку книг, дозволених до обігу в народних бібліотеках, служив "Журнал Министерства народного просвещения", в якому зазначалися всі дозволені до вживання в учнівських бібліотеках книги [11]. Тільки з наступного 1893 р. бібліотекам з дозволу губернатора, попечителя навчального округу та єпархіального керівництва дозволили виписувати місцеві газети та журнали. Тимчасове послаблення контролю за діяльністю бібліотек відбулося під час революції 1905-1907 pp. Грудневий циркуляр 1905 р. зрівняв у правах народні та публічні (громадські ) бібліотеки, скасував міністерські каталоги та правила 1890 р. про нагляд за народними книгозбірнями. Відтепер народним бібліотекам дозволялося мати в фондах духовну, історичну та белетристичну літературу українською мовою. Відміна алфавітних покажчиків книг, заборонених у публічних та громадських читальнях, відбулася 1907 року. Після революційних подій 1905-1907 pp. знову почалися гоніння та репресії. Вбачаючи в бібліотеках та читальнях джерело широкого розповсюдження небажаної інформації, влада посилила обшуки та вилучення книг з бібліотек. У роки реакції проти бібліотек запроваджувалися й інші репресії. Царський уряд намагався всіляко перешкоджати розвитку бібліотечних мереж. Бібліотекам, читальням, багатьом просвітницьким товариствам місцева влада відмовляла в реєстрації, оскільки уряд не рекомендував губернаторам надавати нові дозволи на відкриття загальнодоступних бібліотек (публічних, народних, приватних). Політика репресій та гонінь, як ніколи раніше, супроводжувалася спробами використовувати бібліотеки та народні читальні для поширення проімперського ідеологічного впливу. За заборону читання прогресивних книг та періодичних видань у бібліотеках 1908 року виступив "Союз російського народу", а делегати з'їзду дворян, який відбувся 1911 р. в Петербурзі, взагалі пропонували закрити народні книгозбірні [7]. Нові "Правила про бібліотеки при нижчих навчальних закладах", які вийшли 1912 р. ще більше ускладнили становище бібліотек. Усі народні книгозбірні, що існували при школах, передавалися в повне підпорядкування навчальних закладів. Таким чином земства, міські та інші організації-засновники фактично втрачали свої бібліотеки і могли здійснювати тільки їх фінансування. Комплектування знову обмежувалося чіткими рамками, фактично відроджувалася цензура, адже перелік книг визначало MHO, а безпосередню перевірку каталогів здійснювали інспектори народних училищ [14]. Правила 1912 року спонукали місцеву владу до масового закриття народних бібліотек при школах, фонд яких розподілявся по інших книгозбірнях, частіше - залишався в фондах шкільних бібліотек. Нові правила 1915 р. не покращили становища народних книгозбірень. У роки Першої світової війни діяльність громадських та народних бібліотек ще більше сповільнилася. Скоротилось надходження нових книг, особливо літератури з-за кордону, зменшився попит на книги. Після Лютневої революції 1917 р. відбулися незначні зміни в галузі бібліотечної справи. Тимчасовим урядом з царського законодавства було відмінені "Правила" 1915 року про народні бібліотеки при навчальних закладах, та Вчений комітет MHO, який здійснював нагляд за шкільними та народними бібліотеками [3; 20; 15]. Вищезазначені документи становили нормативно-правову основу функціонування бібліотек, розвитку їх мережі, захисту прав читача, його інтересів та свободи користування бібліотеками. Під час демократичних перетворень постало питання розробки спеціального бібліотечного закону основні положення якого обговорювалися на першому Всеросійському з'їзді з бібліотечної справи 1911 p., але закон так і не був прийнятий. Основними недоліками, які заважали розвитку бібліотечної справи, делегати з'їзду визнали незадовільне службове і матеріальне становище бібліотекаря, низькі вимоги до нього, як до професіонала, низька зарплата і правова захищеність та бідність народних бібліотек, які потребували державної підтримки. З'їзд звернув увагу влади на підготовку кадрів, розробку основ розбудови мережі бібліотек у містах і сільській місцевості, одним із найважливіших принципів громадських бібліотек було визнано їхню загальнодоступність і повну безкоштовність, необхідність відкриття дитячих бібліотек, розробки вимог до комплектування фондів книгозбірень різних типів, започаткування краєзнавчої роботи в бібліотеках тощо. Отже перший всеросійський з'їзд з бібліотечної справи мав велике значення для становлення й успішної діяльності галузі [12]. Таким чином, ми можемо констатувати, що в дореволюційній Росії, у тому числі й на Поділлі, було відсутнє системне державне управління бібліотечною справою. Державні та місцеві регламентуючі документи стосувалися лише організації нагляду і контролю за змістом фондів, діяльністю книгозбірень, що значно обмежувало бібліотечне обслуговування населення, у т.ч. й українською книгою. Царська влада, побоюючись проникнення революційних ідей в маси, перешкоджала розширенню мережі загальнодоступних бібліотек, особливо в національних районах. Значні зміни в історії бібліотечного законодавства в Україні відбулися за активного сприяння української влади під час національно — визвольних змагань 1917-1920 pp. Держава всіляко сприяла активізації розвитку бібліотечної справи, виданню україномовної літератури та її розповсюдженню. Спочатку Центральна Рада в структурі Департаменту мистецтва Генерального секретаріату освіти створила бібліотечно-архівний відділ, який очолив О. Грушевський. Ця структура розробляла і намагалася втілити в життя комплекс заходів щодо заснування нових бібліотек, книгарень, хат-читалень у містах і селах України, для чого урядом виділялися кошти. З метою надходження до книгозбірень нової літератури Генеральний секретаріат освіти видав наказ про обов'язковий примірник, який повинні були надсилати до бібліотечно-архівного відділу Департаменту мистецтва та в центральні, губернські, повітові бібліотеки усі видавництва. Було прийнято рішення про створення Національної бібліотеки та її філій у містах України, зокрема у Вінниці на Поділлі [22]. З метою збереження бібліотек та їх фондів розпочалася підготовка до їх реєстрації, здійснено анкетування книгозбірень, яке дозволило проаналізувати стан бібліотек та бібліотечної мережі взагалі, фонди, фінансування, читацький склад тощо. Навіть фрагментарні відомості про стан бібліотек показали, то через війну та революційні події бібліотечна мережа на 1918 р. у порівнянні з 1914 р. Значно скоротилася (з 3153 до 2530) [13]. Розвитку бібліотечної справи в Україні сприяв також уряд гетьмана Павла Скоропадського. Бібліотечно-архівний відділ у складі Головного управління з мистецтва й національної культури, створеного влітку 1918 р. при MHO, підготував законопроект про дальше формування фонду Національної бібліотеки, затверджений урядом у серпні 1918 р. Була проведена значна робота з підготовки з'їзду бібліотечних працівників, який планувався на осінь 1918 p., але не був проведений. У підготовчих документах з'зду викладена цілісна програма розбудови бібліотечної та книжкової справи в Україні. Постанова з'їзду, допомога міністерства народної освіти та мистецтва сприяли розвитку бібліотечної мережі Української держави та наповненню зростаючої кількості бібліотек належною літературою, у тому числі україномовною [8]. Продовжувалася робота з розвитку бібліотечної мережі і за часів Директорії УНР. Зокрема, 1919 р. Згідно з постановою Ради народних міністрів від 24.02.1919 р. про виділення коштів українським видавничим організаціям на суму 62 млн. 300 тис. грн. кожній школі міністерством народної освіти було надано допомогу в сумі 10 тис. грн. на організацію бібліотек. Тільки в квітні 1919 р. з цією метою українським школам було видано 490 тис. грн. На облаштування бібліотек при вчительських інститутах та семінарах було також асигновано 1 млн. 200 тис. грн. [10]. Таким чином, впродовж національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. розвиток бібліотек вийшов на державний рівень. В Україні було засновано Національну бібліотеку з філією у Вінниці, створено розгалужену мережу бібліотек, фонди яких активно поповнювалися літературою за державний кошт. Бібліотеки ставали важливою складовою духовного життя громад. Розвивалося бібліотечне законодавство і в радянські часи. Усі бібліотеки 1919 р. були підпорядковані Всеукраїнському бібліотечному комітету при наркоматі освіти. Постановою про заборону вивезення за кордон літератури, яка мала історико-культурну цінність, ревізіями бібліотек, каталогізацією фондів влада сприяла їх збереженню. Декретом РНК УСРР 1919 р. "Про передачу історичних та художніх цінностей у відання Народного комісаріату освіти" було розпочато процес передачі усіх дореволюційних державних і приватних архівів та бібліотек у власність держави. Бібліотеки ліквідованих установ та громадських об'єднань, приватні колекційні фонди почали концентруватися в фондах наукових бібліотек, зокрема у Всенародній бібліотеці України, а також обласних публічних та регіональних бібліотеках [9]. Удосконалювалася структура бібліотечної мережі, яка включала державні, громадські, академічні, шкільні, дитячі, позашкільні, інститутські, технічні, спеціальні та інші книгозбірні. На державний рівень було винесено й питання відкриття дитячих бібліотек [24]. Отже, на початку XX ст., після повалення монархії, в зв'язку із збільшенням кількості бібліотек, які використовувалися українською та радянською владою як інформаційно-ідеологічні заклади для впливу на населення, управління бібліотеками вийшло на державний рівень, що було закріплено законодавчо. Список використаних джерел
|
||||
|
||||