|
О.Б. Айвазян Хата-читальня як засіб ідеологічного впливу Народні бібліотеки дорадянського періоду й досі є однією з найменш вивчених проблем в історії бібліотечної справи нашої держави. Серед різновидів таких бібліотек є хата-читальня. У радянській історіографії вважалося, що такий тип книгозбірень започаткувала радянська влада. Останнє, 3-тє, видання "Великої радянської енциклопедії" трактувало поняття "хата-читальня" як один з видів сільських клубних закладів у СРСР, які виникли в перші роки радянської влади [1]. У сучасних вітчизняних довідкових виданнях знаходимо схоже тлумачення: "Хата-читальня — заклад на селі в перші роки радянської влади, призначений для проведення політико- виховних і культурно-освітніх заходів; приміщення, в якому проводились ці заходи" [2]. Проте в працях дослідників Л. Дубровіної, О. Онищенка [3], Д. Розовика [4] зустрічаємо згадки про хати-читальні в контексті загального переліку видів бібліотек, які складали профільну мережу України на початку XX ст. У роботах поділлєзнавців Л. Баженова [5], Ю. Блажевича [6], С. Гальчака [7], В. Лозового [8] також підтверджується факт існування хат-читалень ще до радянського періоду. Ця стаття є спробою розглянути умови створення та часові рамки діяльності хат-читалень як одного з видів загальнодоступних бібліотек на матеріалах Подільської губернії, висвітлити основні складові їхньої діяльності та форми ідеологічного впливу на населення. На початку XX ст. найбільші бібліотечні мережі на теренах Поділля складали бібліотеки при навчальних закладах православної єпархії та Міністерства народної освіти. Метою їхньої діяльності була ліквідація Неписьменності та ідеологічне виховання, спрямоване на тдтрймку царської влади та русифікацію населення. Як правило, школи відкривалися у великих населених пунктах, на їх базі згодом створювалися й так звані народні бібліотеки для масового використання. На кінець XIX ст. неписьменність залишалася значною проблемою для населення України. За даними перепису населення 1897 р. по Російській імперії, в губерніях України на кожних 100 осіб налічувалося від 72 до 85 неписьменних [9]. Потенційні читачі концентрувалися у містах, організовувати бібліотеки у сільській місцевості було нераціонально. Невелика частина грамотного сільського населення могла користуватися лише церковною або шкільною книгозбірнями. Але у 1914 р., з початком Першої світової війни почали виникати хати-читальні. Імовірно, цей процес був стихійним. Для своєчасного інформування населення про події на фронтах за відсутності інших засобів масової комунікації почали використовувати газети. Спочатку дорослі збиралися біля школи чи волосного правління, щоб прочитати та послухати новини, обговорити їх, згодом газети накопичувалися. Передплату нових видань робили вже за кошти громади і виділяли для зберігання газет спеціальне місце, де можна було також зібратися, обговорити події тощо. Так створювалися перші хати-читальні. Назва ця відображала скоріше місце для зустрічі та обговорення інформації, а не бібліотеку і не була в широкому вжитку. Тому в дореволюційних енциклопедичних виданнях відсутнє поняття "хата-читальня", хоча в окремих працях науковців воно зустрічалося. Зважаючи на те, що радянська влада в подільському регіоні остаточно була встановлена у 1920 р., а події 1917-1920 рр., які не були пов’язані з радянізацією, нею замовчувалися або тенденційно трактувалися, можна стверджувати, що термін "хата-читальня" був запроваджений українською владою, адже в тогочасних документах він зустрічається постійно. За доби Української революції 1917-1920 рр. на Поділлі, як і в цілому в Україні, з активізацією державотворчого процесу молода українська держава всіляко сприяла розвитку бібліотечної справи, виділяла кошти на друк українських книг та наповнення ними бібліотек. Так, влітку 1917 р. бібліотечно-архівний відділ, створений урядом Центральної Ради, розробив комплекс заходів щодо заснування нових бібліотек, книгарень, хат-читалень у містах т селах України [4, с. 198]. Діяльність Головного управління з мистецтва і національної культури уряду гетьмана П. Скоропадського також сприяла кардинальному збільшенню мережі публічних бібліотек у містах, губернських і повітових центрах. Для цього уряд виділяв кошти, а також фінансував закупку українських книжок для наповнення ними фондів діючих та новостворюваних бібліотек і хат-читалень [3, с. 77]. За діяльності Директорії УНР бібліотеки ставали осередками VIII з’їзду РКП(б) (березень 1919 р.), І Всеросійського з’їзду з питань позашкільної освіти (травень 1919 р.) та "Положенням про хати-читальні", розробленим Наркомосом УСРР (липень 1920 р.). Відомим ідеологом бібліотечної справи за часів радянської влади, зокрема й хат-читалень, була Н. Крупська. У статтях "Хати-читальні", "Про роботу хат-читалень", "Як повинна вести хата-читальня пропаганду сільськогосподарських знань" та ін.; в доповідях під час виступів на з’їздах та нарадах вона відстоювала необхідність розвитку мережі хат-читалень та опіки з боку партійних організацій [12]. Н. Крупська наголошувала, що "хата-читальня - це сума всіх форм освітніх закладів у селі. Ядро її-читальня, але це водночас і клуб, і довідковий стіл, і осередок, навколо якого організовуються і школа дорослих, і екскурсії, і вистави, і різні практичні заходи культурно-просвітницького характеру. Хата-читальня повинна організовувати навколо себе найбільш свідомі елементи села і, найголовніше, бути опорним пунктом для просвітницької роботи в селі" [12, с. 101]. Перші хати-читальні за радянської влади були організовані на Київщині 1919 р. За неповними даними, в серпні 1920 р. в Україні діяло 1 096 бібліотек-читалень, 1 620 хат-читалень, 111 народних домів та 1 334 "Просвіти". Уже до кінця 1920 р. у дев’яти з дванадцяти губерній України число бібліотек зросло до З 592, а хат-читалень - до 2 292 [11, с. 164]. Після встановлення радянської влади хати-читальні стали відігравати значну роль у ліквідації неписьменності селян та поширенні серед них більшовицької агітації. Створюючи хати-читальні, партійне керівництво ставило перед ними завдання, в першу чергу, стати осередками політичної агітації, а вже потім - центрами культурно-освітньої роботи на селі. За спогадами сучасників, хати-читальні дещо нагадували читальні зали, де збиралася молодь, яка самостійно чи під керівництвом завідуючого колективно читала газети. Там проводили бесіди, лекції, політичні інформації, організовували виступи художньої самодіяльності. Хата-читальня мала невеликий книжковий фонд найбільш необхідних видань, отримувала 2-3 газети. Відомо, що бібліотеки та хати-читальні "Просвіти" деякий час існували паралельно з радянськими хатами-читальнями. Попервах їм навіть виділялися кошти на поповнення фондів. Так, у 1920-1921 рр. хати-читальні 10 сіл Острозької волості Літинського повіту (Ступинці, Клітинці, Вишенківці, Слобода- Кусковецька, Крижанівка та ін.) мали в середньому по 15 назв книг та по 18 примірників. Найбільшою серед них була хата- читальня в Слободі-Кусковецькій, що мала 29 назв і 35 прим, книг; найменшою - Кропивнянська з 6 назвами книг у 14 прим. П’ять пересувних бібліотек у тій же волості мали більші фонди (в середньому по 85 прим.). Вони не були прив’язані до конкретного населеного пункту і називалися за номерами - перша пересувна бібліотека, друга тощо. Бібліотечні заклади "Просвіти" мали переважно україномовний фонд. Зокрема, фонд хати-читальні Великоострожоцької "Просвіти" мав 32 книги, з яких 21 - українською мовою. Твори С. Руданського, В. Винниченка, Б. Грінченка, Марка Вовчка, І. Франка, М. Твена, а також книги про Україну: "Нова українська поезія", "Звідки пішло ім’я "Україна"", "Тимош Хмельницький" та інші становили основу цієї книгозбірні і виховували повагу до світової та української культури, сприяли українському національному відродженню [13, арк. 96]. Фонди більшості радянських хат-читалень волості були практично однаковими, містили літературу політичного спрямування російською та українською мовами. їх основу складали книги: "Україна в руїнах", "Жовтнева революція", "Как крестьяне отобрали свою землю", "Задачи Коммунистической партии", "Як Петлюра продав Україну", "Речь к рабочим и крестьянам", а також твори В. Леніна тощо. Крім кількох назв книг про здоров’я та сільське господарство, вся література була політизованою [13, арк. 9,17, 25, 33, 41, 49, 57, 65, 73, 81, 89]. У пересувних книгозбірнях видання змішувалися, поруч з українськими та російськими класиками були твори В. Леніна, Л. Троцького, К. Маркса та інша політична література. Україномовні книги становили лише 35% [13, арк. 126-150]. Більшовицька література поступово замінювала українську. Шляхом активної роботи з читачами поширювали комуністичну ідеологію серед населення. При радянських хатах-читальнях створювалися групи червоних читачів по 8-15 чоловік. Це була грамотна молодь, яка приносила і читала газети, брала їх додому на 4-5 днів, а потім обмінювала на нові. Одним з головних завдань, що стояли перед завідуючими хатами-читальнями, було об’єднання навколо них усіх культурних осередків на селі, співпраця з учителями, агрономами, лікарями, школярами та ін. "Треба подбати, щоб у хаті-читальні були книжки, потрібні для вчителів, щоб усіма іншими шляхами хата- читальня допомагала вчителям, ставила іноді бесіди з населенням про школу, про те, чим повинна бути радянська школа тощо. З іншого боку, через школярів можна оповіщати населення про те, що робиться в хаті-читальні", - писала у 1924 р. Н. Крупська в статті "Про роботу хати-читальні" [14, с. 89-91]. Зрозуміло, що таким завданням зовсім не відповідали фонди та ідеологія хат-читалень "Просвіти". Радянська влада під приводом анкетування провела перевірку фондів просвітницьких бібліотек, потім вилучила заборонену "буржуазну націоналістичну літературу". Почалися численні арешти просвітян та закриття просвітницьких товариств. У листопаді 1922 р. Наркомос УСРР прийняв рішення про перетворення всіх осередків "Просвіти" в хати-читальні. Просвітяни повинні були організовувати клуби, театри, пункти з ліквідації неписьменності, вести пропагандистсько-лекторську роботу для поширення "соціалістичного знання, боротьби з куркульсько-буржуазними впливами та побутом". На початку 1923 р. на Поділлі діяло 206 організацій "Просвіти", станом на 1 квітня - 185 організацій, на 1 липня - жодної [15, с. 173-174]. Повсюдне закриття осередків "Просвіти" пояснювалося так: ".. .у зв’язку з організацією нових, породжених радянською системою, культурно-освітніх установ та організацій" [7, с. 46]. А мережа радянських хат-читалень, підтримуваних владою, активно розвивалася. У резолюції "Про культурну роботу на селі" XIII з’їзд РКП(б), що проходив у травні 1924 р., визначив завдання з підйому культури і просвіти селянства. Він схвалив ідею концентрації та об’єднання культурних сил села навколо хати-читальні як основного опорного пункту "культурної роботи". Виконуючи завдання, поставлені з’їздом, хати-читальні почали роботу зі створення типових каталогів та рекомендаційних списків книг. На виконання планів був мобілізований весь апарат Головполітосвіти на місцях. У її структурі був створений відділ хат-читалень, реорганізований пізніше в сільський відділ. З травня 1924 р. почав видаватися журнал "Хата-читальня". У звіті Наркомосу УСРР "Про кількість бібліотек та пересувних книгозбірень" зафіксовано, що в Україні 1924 р. було близько 2 150 бібліотек, з яких - 718 міських та 1 432 - на селі. Найбільш розповсюдженим видом бібліотек стала книгозбірня в сільському будинку (хата-читальня, яких було близько 1 100, і близько 460 - при клубах) [10, с. 104]. Напрямки діяльності хат-читалень поступово розширялися. Поряд з традиційними читками газет, бесідами, доповідями, проведенням свят у середині 20-х років з’являються нові форми роботи: довідкові столи для неписьменних, гуртки сільськогосподарських знань, агрономічна і кооперативна пропаганда, антирелігійна і санітарна освіта, участь у кампаніях з виборів. Хата-читальня, виконуючи рішення партії, ставала єдиним політико-освітнім центром, навколо якого об’єднувалися культурні та бідняцько-середняцькі верстви сільського населення. На Поділлі протягом 1919-1925 рр. мережа бібліотек теж швидко розвивалася. На кінець 1925 р. на території нинішньої Хмельницької області діяло 527 бібліотек і 721 хата-читальня. У тому числі в Кам’янець-Подільському окрузі нараховувалось 58 бібліотек і 50 хат-читалень, у Проскурівському - 23 бібліотеки і 28 хат-читалень [І6, с. 127]. Тим не менш для влади цього було замало. 1927 р.: видано, книгу Багмута І.А. "Червоні кутки на селі (куткові хати-читальні)"; в якій зазначалося, що "всі потреби задовольняє на селі сільбудинок і хата-читальня. Помешкання ха- ти-читальні здебільшого невелике - 1-3 кімнати, що звичайно не може вмістити в собі всіх селян і йти до них з різних кінців села далеко". Тому виникла потреба наблизити політико-освітню роботу до селянина, до самої його хати, утворити підсобну мережу для її здійснення - червоні кутки (в різних місцевостях їх називали по-різному: куткові хати-читальні, частинні хати-читальні, філії сільбуду, курінні хати-читальні тощо). На 72 сторінках видання І. Багмута розписано основні завдання роботи куткових хат-читалень: залучення всього населення до відвідування та роботи з книгою: "Червоний куток - це нові культурні посиденьки, де замість балачок про "нечистих" обговорюють питання сільського життя, читають радянську книжку і селянську газету"; проведення голосних читань. Окремо слід відзначити, що регламентувалася і масова робота, і діяльність пересувних бібліотек, і робота з читачами. У таких закладах пропонувалася бібліографія книг та газет до читання з різної тематики. Отже, хати-читальні радянська влада використовувала як провідні ідеологічні центри на селі, які мали доносити потрібну інформацію до кожного жителя найвіддаленішого куточка населеного пункту [17, с. 6]. Звичайно, в реальному житті не все відбувалося за інструкціями, але 1991 р., коли У країна стала самостійною державою, як залишок радянської влади бібліотеки були в кожному селі. На жаль, нерозуміння важливості ідеологічної, краєзнавчої та інформативної роботи з населенням призвели до скорочення видання україномовної літератури та витрат на утримання і комплектування бібліотек, і зрештою до їх скорочення й закриття. У 2012 р. відомі видавці брати Капранови порівняли кількість бібліотек у різних регіонах України з кількістю виборців і виявили, що найменша кількість книгозбірень на 10 тис. виборців - у східних регіонах нашої держави [18, с. 3-4]. Можливо, таки треба взяти за приклад організацію ідеологічної роботи радянської влади, у т.ч. і хат-читалень як провідників радянської ідеологи, і здійснювати державницьку культурну політику, зокрема й через бібліотеки. І не варто скорочувати культосвітні установи, які іноді є єдиними культурними закладами на селі. Щодо зникнення хат-читалень українська версія Вікіпедії зазначає, що вони почали перетворюватися в клуби та будинки культури після радянсько-німецької війни [19]. Отже, можна констатувати, що термін "хата-читальня" не був винаходом радянської влади і почав вживатися на початку Першої світової війни, а особливо активно — за доби Української революції 1917-1920 рр. Але саме радянська влада чітко визначила хату-читальню як різновид бібліотеки на селі та її основні функції як ідеологічної установи, розвинула мережу хат-читалень, наповнила їх літературою. Водночас, вся система тогочасної ідеології була спрямована на пропаганду радянського способу життя, русифікацію населення, тому українські національні осередки "Просвіти", зокрема й хати-читальні, були закриті в перші ж роки радянської влади. Примітки:
|
||||
|
||||