|
Іщенко Л. І., Українська класика в просвітницькій роботі НБ ХНУ Класика – тим і класика, що дає уроки-взірці. Й ті уроки мають бути засвоєні вчасно, у відповідному віці, аби допомогти юній душі сформуватися. Класика береже людину від зайвих гуль при наступанні на давно очевидні граблі. Людина може не пам'ятати текстів, плутатись у героях-колізіях, однак пам'ять серця зробить своє. Класика – це щеплення від поганого літературного смаку. Про класичний твір не можна говорити "на бігу", потрібна затишна, довірлива атмосфера, розважливий непоспіх. Класична спадщина вимагає від нас множинних прочитань, творчої уяви, інтелектуальних зусиль та емоційного співпереживання. Співучасником інтерпретаційної гри є читач. Спадщина, котру нащадки знецінюють або котрою не цікавляться, не інтерпретують і не користуються – це мертвий капітал. Так, у сучасному світі є дуже багато чого почитати. Однак, без уроків класики, без виробленого нею в свій час духовного імунітету те читання може мати наслідки, діаметрально зворотні "благим намірам" авторів. Найсучасніші мультимедіа не можуть замінити пристрасного людського слова. Бібліотекарі намагаються допомогти молоді торувати дорогу до істини, знань, розуміння суті життя. І завдання бібліотекаря – переконати студентство в тому, що цей шлях стає набагато простішим, коли пролягає через книжку. Кожна книга – скарб, мудрість, ретельна праця, ідеї. Особливо це стосується української класики, проблема не читання якої загострилася останнім часом. На масових заходах вершинні твори вітчизняної класики допомагають нам виховувати справжнього читача. Яскрава агресивність комп'ютерних технологій певною мірою потіснила художню літературу. Особливо "постраждала" класика, бо її оголосили нудною і застарілою. Тому ми намагаємось переконати молодь в тому, що художнє слово – це особливий віртуальний світ, не менш цікавий, ніж світ сучасних комп'ютерних і розважальних технологій. Чи варто зачитувати уривки творів на заході? Треба бути обережним, щоб оте читання не перетворилося на занудство. Література, яку пропонують із педагогічної та виховної точок зору або з позиції виключно "національної", постійно "плаксивої" та "неуспішної", відштовхує, не надихає, не допомагає й викликає внутрішній спротив. Хотілося б, щоб цитування хрестоматійно-відомих рядків наших класиків викликало більш позитивні емоції у молоді. Для цього ми використовуємо інтригуючий початок заходу або ж полемічний характер викладу матеріалу. Інтелектуальна провокація змушує молодь обирати варіанти відповідей на питання, що виникають під час спілкування, а процес думання з приводу почутого й побаченого триває і після закінчення заходу та спонукає молодь звернутися до книги. Класика рятує від задухи, від цілковитої моральної руйнації суспільства. Письменники-класики відійшли у вічність, залишивши нам свої шедеври, сповнені гарячих почуттів і драматизму буття. На прикладах життя літераторів та їхніх героїв ми показуємо красу людських вчинків, почуттів, вчимося поважати народні традиції, яких так неухильно дотримувалися наші батьки, діди, прадіди. За приклад нам служили життєві дороги й твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Гребінки, Марка Вовчка, Павла Чубинського, Ольги Кобилянської, Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Олени Пчілки, Володимира Сосюри, Василя Стуса, Агатангела Кримського, Василя Симоненка, Володимира Винниченка та багатьох інших славних синів і дочок України, які належали своєму народові до останнього подиху. В їхніх творах закладено неоціненний скарб, який би так хотілося донести до сердець наших читачів, бо українська класична література позитивно впливає на процес саморозвитку й самовиховання молоді. Людина захлинається у нескінченному потоці інформації. Щоб зорієнтуватися у ньому і не перетворитися на пасивного споживача, потрібно вміти тлумачити її. Впоратися з цим здатна лише особистість зі сформованими уміннями інтерпретувати будь-яке явище, зокрема, й художній текст. І саме класична література допоможе в цьому. Почнемо, нарешті, розповідь про конкретні заходи, власне кажучи, про те позитивне в роботі просвітницького сектора, чим хотілося б поділитися з колегами. Давно відомі слова "Все починається з любові" ми перефразували, бо у нас в бібліотеці все починається з Шевченка. Важко навіть перелічити теми заходів про Кобзаря, які відбулися за багаторічну історію бібліотеки. Щорічно ми проводимо обов'язково якщо не загальноуніверситетський захід, то загальногуртожитський (для гуртожитку №3), або ж зустрічаємось зі студентами у літературній вітальні. Звичними стали змістовні книжкові виставки, музичний супровід, читання напам'ять віршів Т.Г. Шевченка. Часто звучить бандура, яку ми слухаємо не щодня, виконуються пісні на слова невмирущого генія українського народу. Став подією конкурс читців в рамках загальноуніверситетського дійства "Воскресає душа, воскресає..." Проводили також і презентації книг Олександра Відоменка "Оплаканий і зраджений", "Сумна та радісна Шевченкіана", Раїси Молчанової "Шевченко і світ", бо завжди викликає живий інтерес те, що пишуть про класика хмельницькі автори. Надовго запам'яталась зустріч з місцевими письменниками Василем Горбатюком і Миколою Федунцем під назвою "На перехресті музи й долі". Гості літературної вітальні розповіли про роль, яку відігравав і відіграє донині Т.Г.Шевченко в їхньому житті, про вплив Кобзаря на їхній творчий доробок. Великим успіхом користувалися заходи циклу "Забуті побратими Кобзаря". І ось чому. Що б ми не казали, а людину людиною все-таки робить оточення. Не можна взнати справжнього Шевченка, не знаючи про його побратимів, друзів, недругів. І ми звернули увагу на тих однодумців, соратників Кобзаря, яким дісталося значно менше слави, ніж їхньому великому другові. 2007-го згадали про І. М. Сошенка, який відіграв велику роль у житті ще зовсім молодого кріпака. Фраза "Без Сошенка не було б Шевченка" наповнилася цікавими і призабутими фактами з життя колись відомого українського художника і педагога. 2008-го година роздумів "На стику двох культур. Шлях Євгена Гребінки" стала тріумфом українського й російського поетичного слова. Митець справді творив на стику двох культур, збагатив їх цікавими темами й образами. Його двомовні твори і зараз читаються з інтересом, вони не втратили ні пізнавальної, ні культурно-естетичної цінності. Не вина письменника, що не все із залишеного ним ми зуміли осмислити й оцінити. Ця людина заслужила на вдячну пам'ять нащадків. Романс "Очи черные" не застарів і донині. 2009-го на продовження цього циклу були спрямовані два заходи: година роздумів "Провісник правди, або Добре слово про Пантелеймона" і мандрівка сторінками книги маловідомого літературознавця Віктора Петрова "Романи Куліша" (до 190-річчя від дня народження П. О. Куліша). "Допоміг" нам Віктор Петров і наступного року, коли був ювілей Миколи Костомарова. Ліричну ноту в захід про видатного українського історика і письменника вніс його твір "Аліна і Костомаров", який розповідає про незвичайну любов і багаторічну розлуку закоханих. Таким чином, ми згадали не тільки побратимів Кобзаря, а й пропагували книги незаслужено забутого письменника і літературознавця Віктора Петрова. Можна довго описувати кожен захід "про Шевченка", бо незбагненний геній цього великого українця щоразу сяє якимись новими гранями, і ми весь час перебуваємо на вічному шляху до його осягнення. Серед численних циклів заходів заслуговує на особливу увагу низка літературознавчих годин "Відкриття імені". 2001-го ми відкривали ім'я Любові Яновської (1861-1933) – письменниці, чиє 140-річчя від дня народження відзначали того року не тільки в Україні, а й за її межами. Ім'я її, на жаль, маловідоме, хоча 2000-го року її твори вийшли англійською мовою в США, вона широко відома в світі, але мало знана у себе на батьківщині. Захід до 120-річчя від дня народження Х.О. Алчевської (1882-1931) став справжнім "відкриттям імені" для студентів-гуманітаріїв, котрі вперше почули про цю людину. Вони, звісно, чули про матір героїні розповіді, але були вражені тим, як багато для розвитку культури зробила велика родина Алчевських, тим, що зовсім не відома їм Христина Олексіївна видала за життя 12 книжок віршів, багато перекладала і залишила величезну рукописну спадщину, яку, на жаль, до цього часу не опубліковано, не досліджено. Продовжуючи суто жіночу лінію наших заходів ( а їх у нас значно менше, ніж тих, що розкривають життя і творчість представників сильної статі), декілька слів скажемо про цикл літературознавчих годин "Жіночі голоси української літератури". Вдалими були літературні портрети "Чоловічий псевдонім та жіноча незалежність" (Марко Вовчок) та "Аристократка духу, або Блакитна зірка Ольги Кобилянської". Про першу жінку-академіка НАНУ Олену Пчілку читачі знали тільки як про матір Лесі Українки. Знайомство з її поезією та оповіданнями вразило молодь. Подорож у світ поезії Ліни Костенко була захоплюючою і неповторною. Цей захід не тільки долучав до прекрасного, а й сприяв популяризації сучасної української книги. Живий класик відкриває широкі перспективи у справі виховання читаючої нації. Добре зарекомендували себе і літературознавчі години циклу "Сторінки призабутої спадщини". Заходи "Феномен Агатангела Кримського", "Пекельні кола Тодося Осьмачки", "Леонід Глібов: позитиви, негативи, маски" не припадають пилом в архіві, а час від часу замовляються кураторами студентських груп. Все життя Тодося Осьмачки було наповнене стількома злигоднями і таким болем, ніби увібрало в себе десятки мученицьких життів. Його мистецтво – сердечна рана. Поет-вигнанець хотів бодай лише словом повернутися до рідного порога. Чи збулося це? Чи справді у Тодося Осьмачки був шанс отримати Нобелівську премію? Ці питання, як і багато інших гіпотетичних питань, і відповіді мають гіпотетичні. Зараз дуже багато розмов довкола цього і легенд. Тодось Осьмачка на прикладі своїх героїв і власної долі показав трагедію України 20-го століття, можливо, найбільшу світову трагедію. Познайомившись з його творами, читач переживає відчуття, схоже на опік. Перебуваючи у полоні стереотипів, мої колеги були переконані: на Глібова ніхто не прийде, навіть попри ювілей. Мовляв, про нього все відомо ще з шкільних часів; він нам, дорослим, не дуже цікавий, а сучасна молодь на його примітивні байки не зверне ніякої уваги. А що ж ми про нього знаємо – отак, без підготовки? Хрестоматійну байку про "більший меншого тусає та ще й б'є затим, що сила є". Ну, ще пісню "А молодість не вернеться..." І вже важче згадати його вірш про снігову бабу: "Бабу здоровенную, уночі страшенную, зліпимо гуртом!" Варто зізнатись: знаємо мало, та ще й не те. З-поміж українських письменників класичної доби важко назвати ще котрогось, чия художня спадщина зазнала б такого неадекватного витлумачення, як творчість Глібова. Світоглядні позиції його дуже помірковані й виважені. В його творах немає заклику до революційних дій і перетворень, а є – лише до піднесення загальної освіти й культури. І досі поет живий у пам'яті народу; від покоління до покоління, немов скарби, переходять його чудові твори. Цикл "Абетка відомих імен" мав на меті привернути увагу до тих класиків, знання про яких у молоді обмежується одним-двома реченнями. Ну хто ж не чув імені Петра Могили? Чи, скажімо, Павла Чубинського? Могила створив Києво-Могилянський колегіум, а Чубинський написав гімн. І все. Павло Чубинський відомий не тільки гімном. Сучасники знали його чорнооким, дуже живим і темпераментним козаком Чубом. А головне його досягнення полягає в тому, що він був видатним російським вченим світового рівня. Навіть Архангельська губернія не змогла зупинити таку енергійну особистість. Він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. Його семитомник "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" навіть тепер залишається взірцевим. За 45 років свого життя він зробив стільки, що не кожен встигне і за всі 90. Одна з найскладніших форм масової роботи – студентська наукова конференція. Варті уваги дві, які пропагували українську класику: "Наукова висота Івана Франка" та "Володимир Винниченко: між музами і політикою". Обидві проводилися за сприяння кафедри історії України та країнознавства. Студенти намагалися самостійно, поза межами підручника, аналізувати творчий доробок класиків. Години поезії "На вістрі серця і пера" розповіли про творчий шлях таких різних Володимира Сосюри і Василя Стуса. Як не дивно, гарно сприймалися не тільки матеріали біографічного характеру, а й вірші, хоча існували побоювання стосовно того, чи будуть студенти слухати поезії. Вивчення біографії письменника має певний стереотип. Навчальна методика не дає змоги побачити автора як живу людину; студенти уявляють лише абстрактну постать, що залишила багато творів для вивчення. А ми представляємо митця, заінтригувавши читачів якимось примітним епізодом з його життя: це може бути, наприклад, трагічна історія вірша "Любіть Україну" (В. Сосюра), нерозділене нещасливе кохання до польської панянки (І.Франко), двотижнева "одіссея" одинадцятирічного Григора Тютюнника в 1941 році тощо. 2007-й було оголошено Роком української книги. Це надихнуло сектор на широку пропаганду кращих зразків українського красного письменства. Того року 13 заходів популяризували вітчизняну книгу. Час доброго спілкування з приводу рідної літератури презентував як класику, так і творчість сучасних авторів. 2011 рік ознаменовано 80-літнім ювілеєм великого людинознавця Григора Тютюнника. Він плекав рідну мову, як мати дитя, знав її блискуче і заповів нам у спадок, щоб ми нею користувалися. Григір Тютюнник був винятково національним митцем, який зміг своїми творами сказати щось таке, без чого важко зрозуміти націю, народ в історії. Головне в пропаганді класики – зацікавити твором, автором, способом його мислення. Кожен захід про вітчизняну класику має збуджувати уяву слухачів, їхні емоції, думки, вкарбовуватися в душу і довго пам'ятатися. Людяність, глибина думки й почуттів класичного твору формують потяг до художньої книжки, до читання взагалі, до спілкування з прекрасним. |
||||
|
||||