Мацей О.О., Мовний етикет та оформлення ділових паперів Мова – це одна з найважливіших ознак етносу, ми, щонайперше, повинні турбуватися за стан і функціонування української мови у різних сферах громадського життя, зокрема, у повсякденній бібліотечній діяльності. Недаремно, скажімо, у ст. 10 Конституції України засвідчено, що українська мова є у нас державною мовою, й держава зобов’язується забезпечувати її всебічний розвиток і функціонування у всіх сферах суспільного життя.Культура мовлення формується багатством словника. Мова здається нам чимось звичним і дуже простим, а насправді цей феномен людини як частки живої матерії надзвичайно складний. Саме тому люди нерідко забувають: знати мову – ще не означає володіти нею, і засвоївши шкільний курс мови (хай навіть на "відмінно"), вважають, що на цьому навчання закінчується. Звичайно, щоб порозумітися у будь-якій сфері діяльності, людині вистачить 3,5-5 тисяч слів. Але ж мова народу має близько 200 тисяч слів. Культура мовлення – це духовне обличчя людини. Вона свідчить про загальний розвиток особистості, про ступінь прилучення її до духовних багатств рідного народу, надбань усього людства. Як відомо, існування людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці не можливе без мови. За висловом французького письменника Ларошфуко, істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше. Отже, багато говорити і багато сказати – поняття не тотожні. До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:
Основою культури спілкування є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними і стилістичними засобами мови. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним. Щоб цього досягти, слід вслухатися в живе мовлення, вдумливо читати літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання окремих слів, на особливо вдалі висловлювання, на побудову речень, користуватися словниками. Грамотне, багате мовлення – не тільки ефективний спосіб передачі й сприйняття думок, образів. Це й вияв поваги до людей, з якими спілкуєшся, до народу, який створив цю мову. Чи вміємо ми спілкуватися? Чи ставимо собі за мету досягти успіху у певній справі за допомогою доречно сказаного, вміло використаного ввічливого виразу? Чи завжди усвідомлюємо силу свого сказаного слова? Адже ще видатний український філософ Григорій Сковорода писав: "Легкий повітряний шум спричиняє випущене слово, але воно часто або смертельно ранить, або радість викликає і збуджує душу". У межах усного мовлення розрізняють звичайно літературне розмовне мовлення і мовлення розмовно-фамільярне, в якому саме й зустрічається найбільше відступів від норми. Спілкуючись між собою, ми тою чи іншою мірою користуємося правилами мовного етикету. Спілкування завжди починається з привітання. Перше враження про людину складається з того, наскільки щиро і привітно вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на всю логіку, люди підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час вітання. Тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди привітно. Поганий настрій не слід поширювати на інших людей, на своїх читачів. Далі правила гарного тону радять поцікавитися життям співрозмовника і лише після того приступати до тієї теми, про яку ви б хотіли поговорити. У ході розмови ми постійно звертаємося до комуніканта не лише за ім’ям, але й використовуючи займенник "ти", або "Ви". Це той момент, з якого співрозмовникові стає ясним ступінь вашої вихованості. З часом подальшого спілкування, ви можете переходити з "ви" на "ти", але обов’язково при обопільній згоді. Трапляється, що керівник і підлеглий давно знають один одного і говорять один до одного на "ти". Проте на роботі вони мають звертатися – в присутності інших працівників, а особливо відвідувачів, - на ім’я та по батькові, якщо хочуть, щоб їх установу поважали. Звертання типу "Тьотю Катю", "Галочко" в присутності відвідувачів вважається не допустимим. До питань мовного етикету відноситься також вміння гарно й ввічливо подякувати. Подяку краще висловити продуманим, спеціально дібраним відповідно до ситуації словом. За дрібну послугу можна сказати "Дякую", "Спасибі". Якщо зроблено щось значне: "Сердечно Вам дякую", "Щиро Вам дякую", "Прийміть мою найщирішу вдячність", "Дозвольте висловити Вам подяку", "Дуже вдячна за Вашу турботу" та інше. Відповідаючи на подяку, можна сказати: "Немає за що", "Прошу", "Будь ласка". Норма мовного етикету включає в себе і вміння просити вибачення. Пробачте (вибачте), будь ласка! Форма "Даруйте" – розмовна, "Перепрошую" – діалектна; уміння вибачити: Будь ласка!, Вибачаю. Кожен з нас повинен навчитись слухати свого співрозмовника не перебиваючи його, тим самим виявляючи свою повагу. "Жоден співрозмовник не став би слухати, якби не знав, що потім прийде його черга говорити» (Хоу Вайлу, китайський історик). Особливу форму ділового (і побутового) мовлення становить телефонна розмова, яка може бути офіційною і неофіційною. Тепер рідше пишуть листи, шлють телеграми, а частіше дзвонять по телефону: ведуть переговори, дають консультації, домовляються про ділові зустрічі, а характер приватних телефонних розмов і визначити важко. Телефону розмову не можна "переглянути" і стилістично виправити, відшліфувати, у ній "не працюють" міміка, жести, та вона надзвичайно економна в одержані і передачі інформації. Але є основні вимоги до мовця, що говорить по телефону. Це: чіткість, чистота артикуляції, правильність дикції, середній за силою голос мовлення. Лаконізм висловлювання, чіткість, виразність побудови фрази. Темп мовлення має бути середній, а тон мовлення – спокійний, ввічливий. Телефонна розмова передбачає встановлення зв’язку, виклад справи, закінчення розмови. Службова телефонна розмова після встановлення зв’язку (Алло! – я слухаю) вимагає від ініціатора розмови привітатися, назвати себе (прізвище, ім’я та по батькові або лише прізвище чи лише ім’я і по батькові). Викладати справу треба чітко, лаконічно без широких описів, зайвих подробиць. Тому слід уважно продумати головні і другорядні питання розмови, фрази будувати короткі, не ускладнювати їх зворотами, чітко вимовляти прізвища, дати, час, адреси та інше. Досі багато хто не знає, як точно означити час, і питає: "Скільки зараз годин?", - замість – "Котра година?". Чуємо інколи: "Зараз година ночі", - замість – "Зараз перша година ночі". Наша мовна традиція стоїть за порядкові числівники: " О п’ятій годині виїхали", "завтра об одинадцятій". У цих фразах порядкові числівники п’ятій, одинадцятій, означають не проміжок часу між двома годинами – четвертою і п’ятою, десятою й одинадцятою, як у російських висловах в пятом часу, в одинадцатом, а точно визначену годину, що по-російське буде: в пять часов, в одиннадцать часов. Виходячи з цього, треба питати не "Скільки годин?", а – котра година?, казати не "одна година ночі", а – "перша година ночі" тощо. Якщо треба сказати не про точно означений час, а лиш приблизно назвати період між двома годинами, тоді слід ставити перед порядковим числівником прийменник "на": "Я прийду на п’яту годину", а не "Я прийду о п’ятій годині", - бо це означає вже точний, а не приблизний час. Дробові числівники часу передаються відповідним дробом із прийменником "на" до половини години: чверть на третю, - з прийменниками "на" або "до", коли буде половина години: "пів на сьому", або пів до сьомої. З прийменниками "до" або "за", коли перейшло вже половину години: за чверть сьома, або чверть до сьомої, тобто чверть години залишилося до сьомої, або за чверть години буде сьома. Не дробові числівники, а цілі, що означають кількість хвилин якоїсь години, треба ставити з тими ж прийменниками за попередніми прикладами: десять на другу, тридцять на другу, або тридцять до другої, за двадцять друга, або двадцять до другої. Читання цифрових даних. Треба взяти за правило:
Для зручності користування документом та його обробки з усіх сторін залишаються вільні місця – так званні поля. Поле з лівого боку – 35мм, воно використовується для резолюцій та інших позначок, а також дає можливість вільно читати текст підшитого до справи документа. Праворуч залишається поле не менше 8мм – це зберігає текст від пошкоджень. Треба мати на увазі, що праворуч рядки тексту закінчуються на неоднаковій відстані від краю аркуша, оскільки в ділових паперах, як правило, уникають переносу слів. Проте лінія правого поля не повинна бути аж надто ламаною. Поле верхнього кінця сторінки – 20мм. На ньому розміщуються відмітки діловода. На нижньому кінці сторінки поле повинно бути не меншим за 19-16мм (для аркушів А4 (210:297) – поля 19мм, для аркушів формату А5 (148:210мм) – поля 16мм). Якщо документ займає більше, ніж один аркуш паперу, то на наступний аркуш не можна переносити самі підписи. Крім них, там має бути не менше двох рядків тексту. Нумерація сторінок. Документ, який займає одну сторінку, не нумерується. У документах, що укладені на двох і більше аркушах (з одного боку), нумерація починається з другого аркуша арабською цифрою 2 без слова "сторінка" і пунктуаційних знаків (-5- ,). Номери проставляються посередині верхнього поля аркуша на відстані не менше 10мм від верхнього краю. Якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки позначаються у правому верхньому кутку, парні – у лівому верхньому кутку аркуша. Писати завжди слід з полями (зліва чи справа, а в документах - тільки зліва) – цього вимагають і технічні умови, наприклад, підшивання ділових паперів, і традиція зберігати поле для заміток, правок, доповнень, і навіть естетика форматів. Розташовувати текст на форматі (стандартний аркуш паперу) слід з урахуванням пропорції, естетики співвідношення формату й обсягу тексту. У ділових паперах рекомендують уникати переносів, але це не звільняє від обов’язку дотримуватися естетики словорозташування. Культура письма визначається і загальною культурою суспільства, і культурою кожного її члена зокрема. Мова єднає народ спільним національним корінням. Цінним і достовірним свідченням є писемна народна творчість, яка являє собою важливу форму збереження національної культури, мови й духовності. Так, на жаль, склалося в Україні, що багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Здебільшого на неї віяло холодом відчуженості. Хіба що ніжні мелодії пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність, неповторність і щирість. Але я впевнена, що мову вивчатимуть – вона знайде шлях до кожного небайдужого серця, і тоді з’явиться шана до народу України як до такого, що любить і захищає свою рідну мову. Література
|
||||
|