|
Іщенко Л. І., ПЛЕКАЄМО ОСОБИСТІСТЬ ЗА ДОПОМОГОЮ УКРАЇНСЬКОЇ КЛАСИКИ Саме життя змушує нас вивчати проблему читання, відкривати нові шляхи залучення до нього, шукати перспективи співпраці у справі виховання читаючої нації. Найсучасніші мультимедіа не можуть замінити пристрасного людського слова. Ентузіасти своєї справи намагаються допомогти молоді торувати дорогу до істини, знань, розуміння суті життя. І завдання бібліотеки - переконати студентство в тому, що цей шлях стає набагато простішим, коли пролягає через книжку. Кожна книга – скарб, мудрість, ретельна праця, ідеї. Особливо це стосується української класики, проблема нечитання якої загострилася останнім часом. Бібліотека прагне не втратити читача. І тут на допомогу приходять масові заходи, на яких ми пропонуємо інтенсивне духовне й інтелектуальне спілкування. А сприятливий психологічний мікроклімат дає можливість студентам і бібліотекареві відчувати одне одного співтворцями заходу. Студенти не мають відчувати, що ми їх вчимо. Професійність проявляється в тому, щоб сказати про вітчизняну класику так, щоб тебе слухали, затамувавши подих, і не могли навіть уявити, що ти напередодні продумав це все. Захід має бути справжнім, як саме життя. Книга нікого не вчить, стоячи на полиці, лежачи в магазині, зберігаючись в архівах бібліотек. Наше життя, уявлення про нього, світ ідей, думок, почуттів міняється в той момент, коли ми читаємо хорошу книгу. Ми не помічаємо цього ( у тому й весь секрет), ми не підозрюємо, що вже зробили вибір у бік змін. Ми просто відкрили двері й вийшли назустріч новому світу. А унікальний світ книжок завжди щось може нам запропонувати. Ми прагнемо сформувати уважного читача з добре розвиненими творчими, розумовими, пізнавальними здібностями. Завдань багато. Основні такі: зацікавити студентів читанням; розвивати цей інтерес до створення постійної потреби у читанні; працювати над вдосконаленням естетичного смаку читачів. Ми залучаємо студентів до сприйняття морального досвіду людства через літературний твір. Вершинні твори вітчизняної класики допомагають нам виховувати справжнього читача. У С. Маршака є стаття з промовистою назвою - "Про талант читача". Гете на схилі літ записав: "...Добрі люди і не підозрюють, скільки треба праці та часу, щоб навчитися читати... Я сам витратив на це 80 років і все ж не можу сказати, що цілком досяг мети". Яскрава агресивність комп'ютерних технологій певною мірою потіснила літературу, художнє слово. Особливо "постраждала" класика, бо її оголосили нудною і застарілою. Ми ж доводимо, що художнє слово – це особливий віртуальний світ, не менш цікавий, ніж світ сучасних комп'ютерних та розважальних технологій. Тепла, розкута атмосфера, створена бібліотекарем, дає можливість глибоко зануритися у світ поезії попри твердження скептиків про дуже цинічний, прагматичний і аж ніяк не поетичний наш час, в якому місця для лірики майже не залишилося. Позитивне ставлення до студентів, віра в те, що тебе зрозуміють, робить наші поетичні хвилини не просто цитуванням класики, а задушевним спілкуванням на сокровенні теми. Хотілося б підкреслити: ми не протиставляємо живе слово бібліотекаря чи студента сучасним мультимедіа. Широко застосовуючи наочність, варто пам'ятати, що не слід переобтяжувати заходи мигтінням численних слайдів, це не самоціль, не данина моді, а швидше засіб для глибшого осягнення твору, біографії, теми. Мультимедіа небезпечні у великій кількості, тому що застують своєю галасливою строкатістю вічні цінності у духовному досвіді людства. Ми переконані: не повинно бути нудно на заході. Немає поганих письменників і поганих літературних творів – є люди, які не вміють професійно інтерпретувати тексти. Наша літературна вітальня – це екологія тиші, що йде від серця і приносить душам примирення, спокій та гармонію. Заходи, які ми проводимо в ній, близькі та зрозумілі й скептичному інтелектуалові, і юному реперові, й апологетові авангардних новацій, і традиційно налаштованому слухачеві. Бібліотека намагається дати слухачам те, що вони хочуть почути. І разом з тим важливо не заповнити заходи розважальною пустотою, сумішшю ігр. Хтось вважає, що захід про класику – це обов'язково щось нецікаве, а у нас це не марудні розумування й сухі слова. Щоб зацікавити студентів нашою роботою, ми намагаємося проводити нестандартні заходи, формувати партнерські стосунки, створювати атмосферу щирості, відкритості. Дуже часто використовуємо інтригуючий початок заходу або ж полемічний характер викладу матеріалу. Інтелектуальна провокація змушує молодь обирати варіанти відповідей на питання, що виникають під час наших розмов, а процес думання з приводу почутого й побаченого триває і після закінчення заходу та спонукає молодь звернутися до книги. І тут допомагає наша рідна класична література. На прикладах життя письменників та їхніх героїв ми показуємо красу людських вчинків, почуттів, вчимося поважати народні традиції, яких так неухильно дотримувалися наші батьки, діди, прадіди. За приклад нам служили життєві дороги й твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Марка Вовчка, Ольги Кобилянської, Євгена Гребінки, Павла Чубинського, Леоніда Глібова, Володимира Винниченка, Агатангела Кримського, Володимира Сосюри, Василя Стуса та багатьох інших славних синів і дочок України, які належали своєму народові до останнього подиху. В їхніх творах закладено неоціненний скарб, який би так хотілося донести до сердець наших читачів, бо українська класична література позитивно впливає на процес саморозвитку і самовиховання молоді. Почнемо, нарешті, розповідь про конкретні заходи, власне кажучи, про те позитивне в роботі, чим хотілося б поділитися з колегами. Давно стали банальністю слова "Все починається з любові". Так от, у нас в бібліотеці все починається... з Шевченка. Щовесни, коли тануть сніги І на рясті засяє веселка, Повні сил і живої снаги Ми вшановуєм пам'ять Шевченка. Щорічно ми проводимо обов'язково якщо не загальноуніверситетський захід, то загальногуртожитський (для гуртожитку N3), або ж зустрічаємось зі студентами у нашій літературній вітальні. Книжкові виставки, музичний супровід роблять розповіді про Кобзаря кращими і емоційнішими. Зазвичай звучить бандура, яку ми слухаємо не щодня, невмируще слово генія і пророка відчуваємо серцем, бо читання напам'ять його віршів давно вже стало традицією не тільки в бібліотеці, а й в університеті. Так, наприклад, став подією конкурс читців в рамках загальноуніверситетського дійства "Воскресає душа, воскресає...". Проводили також й презентацію книг Олександра Відоменка "Оплаканий і зраджений", "Сумна та радісна Шевченкіана", Раїси Молчанової "Шевченко і світ", бо завжди викликає живий інтерес те, що пишуть про Шевченка не десь у світі, а конкретно у нашому місті. Надовго запам'яталась зустріч з хмельницькими письменниками Василем Горбатюком і Миколою Федунцем "На перехресті музи й долі", котра була присвячена Шевченківським дням. Гості розповіли про роль, яку відігравав (і відіграє!) Т. Г. Шевченко в їхньому житті, про значення і вплив Кобзаря на їхній творчий доробок. Можна довго описувати кожен захід "про Шевченка", бо незбагненний геній цього великого українця щоразу сяє якимись новими гранями, і ми весь час перебуваємо на вічному шляху до його осягнення. Зовсім недавно започаткували новий цикл заходів "Забуті побратими Кобзаря". І ось чому. Що б ми не казали, а людину людиною все-таки робить оточення. Не можна взнати справжнього Шевченка, не знаючи про його побратимів, друзів, недругів. І ми звернули увагу на тих однодумців, соратників Шевченка, яким дісталося значно менше слави, ніж їхньому великому другові. 2007 року згадали Івана Сошенка, "того самого Соху", який відіграв велику роль у житті ще зовсім молодого кріпака. А про годину роздумів із цього ж таки циклу "На стику двох культур. Шлях Євгена Гребінки" можемо сказати як про тріумф українського й російського поетичного слова. Цей митець творив на стику двох культур, збагатив їх цікавими темами й образами. Його твори й зараз читаються з інтересом, не втратили ні пізнавальної, ні культурно-естетичної цінності. Не вина письменника, що не все із залишеного ним ми зуміли осмислити й оцінити. Ця людина воістину заслужила на вдячну пам'ять нащадків. "Очи черные" не застаріли й досі. На продовження цього циклу спрямовані і зовсім недавно проведені два заходи: година роздумів "Провісник правди, або Добре слово про Пантелеймона" і мандрівка сторінками маловідомого твору визначного літературознавця Віктора Петрова "Романи Куліша". Обидва заходи присвячені 190-річчю від дня народженння П. О. Куліша. Серед циклів заходів, які користувалися "попитом" у наших слухачів, нам самим дуже подобався цикл "Відкриття імені". 2001 року ми відкривали ім'я Любові Яновської (1861-1933), письменниці, чиє 140-річчя від дня народження відзначали того року не тільки в Україні, а й за її межами. Ім'я її, на жаль, маловідоме, хоча 2000-го року її твори вийшли англійською мовою в США, вона широко відома в світі, але мало знана у себе на батьківщині. Захід до 120-річчя від дня народження Х. О. Алчевської (1882-1931) справді став "відкриттям імені" для студентів ГПФ, котрі вперше чули про цю людину. Вони, звісно, чули про матір героїні нашої розповіді, але були вражені тим, як багато для розвитку української культури зробила велика родина Алчевських, тим, що зовсім не відома їм Христя Олексіївна видала за життя 12 книжок своїх віршів, багато перекладала і залишила величезну рукописну спадщину, яку, на жаль, до цього часу не опубліковано, не досліджено. Продовжуючи суто жіночу лінію наших заходів (а їх у нас значно менше, ніж тих, що розкривають життя і творчість представників сильної статі), декілька слів скажемо про цикл літературознавчих годин "Жіночі голоси української літератури". Особливо вдалими були літературні портрети "Чоловічий псевдонім та жіноча незалежність" (Марко Вовчок) та "Аристократка духу, або Блакитна зірка Ольги Кобилянської". Добре зарекомендували себе і літературознавчі читання "Сторінки призабутої спадщини". Заходи "Феномен Агатангела Кримського", "Пекельні кола Тодося Осьмачки", "Леонід Глібов: позитиви, негативи, маски" не припадають пилом в архіві сектору просвітницької роботи. Енциклопедист – категорія патріотична. Саме в цьому переконує нас життєвий шлях А.Ю. Кримського, який всією душею прагнув увести українську літературу до світової системи координат. Й досі арабський світ вивчає свою історію за підручниками українського вченого. Агатангел Кримський – надто неординарна постать в історії нашої культури. Всі спроби охопити його внесок в українську і світову культуру розбиваються об наукову спеціалізацію тих, хто пише про нього. В його науковій спадщині – понад 1275 праць з питань етнографії, мовознавства й фольклористики. Він був одним із найбільших світових учених з орієнталістики. Знав заледве не всі мови світу разом з діалектами. Писав вірші, романи. І нам нічого не залишається, як завмерти в глибокій пошані перед геніальністю й працездатністю цієї людини і повторити слова Івана Франка про таку непересічну особистість: "Незвичайна поява". Все життя Тодося Осьмачки було наповнене стількома злигоднями і таким болем, ніби увібрало в себе десятки мученицьких життів. Його мистецтво – сердечна рана. Поет-вигнанець хотів бодай лише словом повернутися до рідного порога. Чи збулося це? Чи справді у Тодося Осьмачки був шанс отримати Нобелівську премію? Ці питання, як і багато інших гіпотетичних питань, і відповіді мають гіпотетичні. Зараз дуже багато розмов довкола цього і легенд. Тодось Осьмачка на прикладі своїх героїв і власної долі показав трагедію України 20-го століття, можливо, найбільшу світову трагедію. І нинішня молодь, познайомившись з його творами, переживає відчуття, схоже на опік. Взявши в руки його книжку, ти вже не лишишся тією самою людиною, що до читання. Перебуваючи у полоні стереотипів, мої колеги були переконані: "на Глібова ніхто не прийде". Мовляв, ми про нього все знаємо ще з шкільних часів; він нам, дорослим, не дуже цікавий, а сучасна молодь на його примітивні байки не зверне ніякої уваги. І що ж ми про нього знаємо – отак, без підготовки? Шкільну байку про "більший меншого тусає та ще й б'є затим, що сила є". Ну, ще пісню "А молодість не вернеться...". Може, хтось малим читав його вірші про снігову бабу: "Бабу здоровенную, уночі страшенную, зліпимо гуртом!". З-поміж українських письменників класичної доби важко назвати ще котрогось, чия художня спадщина зазнала б такого неадекватного витлумачення, як творчість Глібова. Світоглядні позиції його дуже помірковані й виважені. В його творах немає заклику до революційних дій і перетворень, а є – лише до піднесення загальної культури і освіти. Й досі поет живий у пам'яті народу, від покоління до покоління, немов скарби, переходять його чудові твори. Цикл "Абетка відомих імен" мав на меті привернути увагу до імен тих класиків, знання про яких у нашої молоді обмежуються одним-двома реченнями. Ну хто ж не чув імені Петра Могили? Чи, скажімо, Павла Чубинського? Могила створив Києво-Могилянський колегіум, а Чубинський написав гімн. І все. Буремне життя Петра Могили (1597-1647), видатного діяча культури, ім'ям якого названо цілий період в українській історії ("могилянська доба"), не раз ставало основою цікавих заходів. Щороку 1 січня – день Святителя Петра Могили – відзначає українська церква. Та не тільки в цьому полягає актуальність теми. Якщо сьогодні Україна заявляє, що вона – європейська держава, то великий вклад в цей фундамент зробив саме Петро Могила. Слід схилитися перед величчю цього сина Молдови, котрий присвятив усього себе Україні, яку називав "отчизною милою", "отчизною коханою". Павло Чубинський відомий не тільки гімном. Сучасники знали його чорнооким, дуже живим і темпераментним. Головне його досягнення полягає в тому, що він був видатним російським вченим світового рівня. Навіть Архангельська губернія не могла зупинити таку енергійну особистість. Він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. А його семитомник "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" навіть тепер залишається взірцевим. За 45 років свого життя він зробив стільки, що не кожен встигне і за всі 90. Години поезії "На вістрі серця і пера" розповіли про творчий шлях таких різних Володимира Сосюри і Василя Стуса. Як не дивно, гарно сприймалися не тільки інформація біографічного характеру, а й вірші, хоча існували побоювання стосовно того, чи будуть студенти слухати поезії. ( Матеріали до проведення літературознавчої години "Василь Стус. Розплата за талант" надруковані в бюлетені "Бібліотека в освітньому просторі", випуск 6.-С.58-70) Вивчення біографії письменника має певний стереотип. Навчальна методика не дає змоги побачити автора як живу людину, студенти уявляють лише абстрактну постать, що "залишила багато творів для вивчення". А ми представляємо митця, заінтригувавши читачів якимось примітним епізодом з його життя: це може бути, наприклад, трагічна історія вірша "Любіть Україну" (В. Сосюра), нерозділене нещасливе кохання до польської панянки (І.Франко), двотижнева "одіссея" одинадцятирічного Григора Тютюнника в 1941 році тощо. 2007 рік було оголошено Роком української книги. Сектор просвітницької роботи впродовж року пропагував кращі зразки українського красного письменства. Того року 13 заходів було присвячено широкій популяризації вітчизняної літератури серед молоді. Саме оголошення Президентом України 2007 року Роком української книги надихнуло працівників на створення нових цікавих проектів. Час доброго спілкування з приводу рідної літератури презентував як класику, так і творчість сучасних авторів. В пам'яті про той рік залишився великий людинознавець Григір Тютюнник, 75-річчя від дня народження якого відзначалося тоді. Григір Тютюнник плекав рідну мову, як мати дитя, знав її блискуче і заповів нам у спадок, щоб ми нею користувалися. Тому особливо актуальним був цей захід саме до Дня рідної мови. Розмова велася про те, що необхідно пам'ятати своє коріння, свою мову. Ми вважали за потрібне розвіяти ілюзії студентів про те, що вони добре знають "хрестоматійних" авторів, і що ті автори їм за програмою набридли. Слухачі були зачудовані мовними перлинами Григора, розуміючи, що він був винятково національним митцем, який зміг своїми творами сказати щось таке, без чого важко зрозуміти націю, народ в історії. Одна з найскладніших форм масової роботи, яку ми проводимо не так часто, як хотілося б, це студентська наукова конференція. Варті уваги дві: "Наукова висота Івана Франка" та "Володимир Винниченко: між музами і політикою". Обидві проводилися в бібліотеці за сприяння кафедри історії та країнознавства. Студенти демонстрували вміння писати наукові повідомлення, виступати перед чималою аудиторією, намагалися самостійно, поза межами підручника, аналізувати доробок класиків. Приємно здивувала активність молоді, бо, крім заздалегідь підготовлених повідомлень і виступів, було багато доповнень і питань слухачів. Як ви самі добре знаєте, найкраще сприймаються і найбільше запам'ятовуються ті заходи, де студенти були не просто пасивними "споживачами" готового інтелектуального продукту, а брали активну участь у підготовці й проведенні масового дійства. Скажу відверто: залучити молодь до участі в бібліотечних акціях дуже непросто; наша юнь пасивна та інертна і взагалі нічого не хоче робити не за оцінку; тим цінніші моменти, коли все-таки ціною неймовірних зусиль вдається перемогти їхню лінь і скепсис. Так, наприклад, сцени із "Кайдашевої сім'ї" І.С. Нечуя-Левицького у виконанні студентів викликалися залою на "біс". Неможливо собі навіть уявити ситуацію, щоб найзмістовніший виступ бібліотекаря просили повторити ще раз, а своїх ровесників наше студентство готове слухати й бачити ще і ще. Класика – тим і класика, що дає уроки-взірці. Й ті уроки мають бути засвоєні вчасно, у відповідному віці, аби допомогти юній душі сформуватися. Класика береже людину від зайвих ґуль при наступанні на давно очевидні граблі. Людина може не пам'ятати текстів, плутатись у героях-колізіях, однак пам'ять серця робить своє. Класична спадщина вимагає від нас множинних прочитань, творчої уяви, інтелектуальних зусиль та емоційного співпереживання. Співучасником інтерпретаційної гри є читач. Спадщина, котру нащадки знецінюють або котрою не цікавляться, не інтерпретують і не користуються – це мертвий капітал. Так, у сучасному світі є дуже багато чого почитати. Однак без уроків класики, без виробленого нею в свій час духовного імунітету те читання може мати наслідки, діаметрально зворотні "благим намірам" авторів. Найвищою цінністю, за концепцією розвитку гуманітарної сфери України, проголошується людина. Тому бібліотека намагається створити оптимальні передумови для всебічного розвитку особистості. Українська література набуває особливої актуальності, стає носієм народної моралі, засобом розвитку історичної пам'яті та формування національної свідомості. Світ художніх книжок надзвичайно багатогранний і різноманітний. Бібліотечні заходи не замінюють академічні лекції з літератури, а доповнюють їх, розширюючи і збагачуючи літературний кругозір студентів. Хотілося б, щоб вони стали своєрідним святом для користувачів бібліотеки, щоб викликали потребу обмінятися думками з приводу прочитаного, щоб зацікавили читанням тих, хто читає з неохотою. Уміле, а значить, непомітне для студентів керівництво читанням художньої літератури стимулює самостійне читання студентів, сприяє їхньому освітньому, культурному і творчому розвиткові. Сектор просвітницької роботи знаходиться у пошуку таких форм роботи, які б сприяли всебічній активізації молоді. "Стихійне" читання творів, які їм подобаються, ніхто, звичайно, "відміняти" не збирається; воно майже некероване, але саме в такому читанні найяскравіше виявляються смаки читачів. І воно не на користь класики. Її читають швидше з примусу, ніж з власної ініціативи. Отже, бібліотекар на заходах, присвячених українській класиці, повинен зацікавити студента художнім твором як явищем мистецтва, прищеплювати й утримувати бажання читати, формувати читацьку культуру, розвивати естетичні смаки. |
||||
|
||||